— Гаразд, — сказала вона, а тоді видала звук, схожий на рідке голубине туркотіння. — Гаразд, Кррплрре, ти мусиш відшукати маркіза де Карабаса. Зрозумів?
Голуб забулькав до неї.
— От молодець. Слухай же, це важливо, тож краще… — голуб урвав її доволі нетерплячим бурликанням. — Пробач, — сказала Дуері. — Звісно, ти знаєш, що робиш. — Вона підняла птаха до вікна й відпустила.
Ричард спостерігав за цією сценою з неабияким подивом.
— Знаєш, усе це майже скидалося на те, що він тебе зрозумів, — сказав хлопець, дивлячись, як птах зменшувався вдалині на тлі неба, поки не зник за дахами.
— Дивина та й годі, — сказала Дуері. — А тепер чекатимемо.
Вона пішла до книжкової полиці в кутку спальні, знайшла примірник «Менсфілд-парк», — Ричард навіть не знав, що його має, — і пішла до вітальні. Ричард за нею. Вона вмостилася на канапі й розгорнула книжку.
— То це таке скорочення від «Дорін»? — спитав він.
— Що?
— Твоє ім’я.
— Ні. Мене звати Дуері.
— Як воно пишеться?
— Д-у-е-р-і. Майже як те, крізь що проходять, коли хочуть кудись зайти чи вийти.
— А, — він просто мусив спитати дещо, тож спитав. — І що це за ім'я таке — Дуері?
Вона подивилася на нього своїми дивно забарвленими очима й сказала:
— Моє ім'я, — і повернулася до Джейн Остін.
Ричард підняв пульт і ввімкнув телевізор. Тоді перемкнув канал. Ще раз перемкнув. Позіхнув. Знову перемкнув.
— То на що ми чекаємо?
Дуері перегорнула сторінку. Вона не підвела очей.
— На відповідь.
— Яку відповідь? — Дуері знизала плечима. — А. Он воно що. — Тепер, коли трохи бруду й крові було змито, Ричард помітив, що її шкіра дуже біла. Він задумався, чи вона бліда від хвороби, чи від утрати крові, чи, можливо, від того, що мало буває на вулиці, чи від анемії. Можливо, вона сиділа у в’язниці, хоч і виглядала надто молодою для цього. Можливо, здоровань не брехав, коли казав, що вона божевільна. — Слухай, коли ті люди увійшли…
— Люди? — спалах в дивнобарвних очах.
— Круп і, гм, Вандербільт.
— Вандемар, — вона трохи поміркувала, а тоді кивнула. — Гадаю, їх можна назвати людьми, так. У кожного дві ноги, дві руки, одна голова.
Ричард вів далі:
— Коли вони увійшли сюди — де ти була?
Вона лизнула пальця й перегорнула сторінку.
— Я була тут.
— Але… — він замовк, бо в нього закінчилися слова. У квартирі не було де сховатися. Але вона нікуди з неї не виходила. Але…
Почулося якесь шкрябання, і темна, помітно більша за мишу фігурка вискочила з хаотичної купи відеокасет під телевізором.
— Господи! — сказав Ричард і щосили жбурнув пультом. Той врізався в касети. Темної фігурки десь не стало.
— Ричарде! — сказала Дуері.
— Все гаразд, — пояснив він. — Мабуть, то був щур чи щось таке.
Вона люто зиркнула на нього.
— Звісно, то був щур. І ти його, бідолашку, взяв і налякав, — вона оглянула кімнату, а тоді тихенько посвистіла, подувши крізь передні зуби. — Агов? — покликала вона, а тоді опустилася на коліна, покинувши «Менсфілд-парк». — Агов?
Вона зиркнула на Ричарда.
— Якщо ти його скалічив… — загрозливо сказала вона, а тоді знову звернулася до кімнати: — Пробач йому, він ідіот. Агов?
— Я не ідіот, — сказав Ричард.
— Ш-ш-ш, — сказала вона. — Агов? — З-під канапи визирнули рожевий ніс і пара маленьких чорних очей, а за ними з'явилася й решта голови, що підозріливо й доскіпливо оцінила становище. Створіння справді було завеликим як для миші, Ричард був цього певен. — Привіт, — тепло привіталася Дуері. — Ти цілий? — вона простягла долоню. Щур виліз на неї, пробіг рукою й примостився у згині ліктя. Дуері погладила його пальцем по боці. Тваринка була темно-коричнева і мала довгого рожевого хвоста. До її боку було прикріплене щось схоже на складений папірець.
— Це щур, — сказав Ричард, відчувши, що бувають ситуації, коли людині можна пробачити озвучення очевидного.
— Саме так. Ти збираєшся вибачатися?
— Що?
— Попроси пробачення.
Може, він щось неправильно почув? Може, це він потихеньку божеволів?
— У щура?
Дуері доволі промовисто мовчала.
— Мені шкода, — з гідністю мовив до щура Ричард, — якщо я тебе налякав.
Щур глянув угору на Дуері.