— Де Карабас до ваших послуг, а ви, мабуть…
— Ем, — сказав Ричард. — Гм. Ем.
— Ви Ричард Мейг'ю, юнак, що врятував нашу поранену Дуері. Як вона почувається тепер?
— Ем. Їй краще. Рука ще трохи…
— Швидкість її одужання, безперечно, приголомшить нас усіх. В її роду всі мали дивовижну відновлювальну силу. Просто диво, як їх узагалі комусь вдалося повбивати, чи не так? — чоловік, що називав себе де Карабасом, неспокійно закрокував вуличкою туди й сюди. Ричард уже зрозумів, що це така людина, яка завжди перебуває в русі, наче великий кіт.
— Хтось убив родину Дуері? — спитав Ричард.
— Якщо ти просто повторюватимеш усе, що я кажу, ми мало чого досягнемо, чи не так? — сказав маркіз, що тепер зупинився перед Ричардом. — Присядь, — наказав він. Ричард озирнувся в пошуках чого-небудь, на що можна було б сісти. Маркіз поклав руку йому на плече й повалив його на брук спиною. — Вона знає, що я не обійдуся їй дешево. Що конкретно вона мені пропонує?
— Прошу?
— В чому суть угоди? Вона прислала тебе домовитися зі мною, юначе. Я не дешевий, і безплатно нічого не роблю.
Ричард знизав плечима, наскільки міг це зробити лежачи горілиць.
— Вона сказала, що хоче, щоб ви супроводили її додому — де б то не було — і підшукали охоронця.
Навіть коли сам маркіз не рухався, його очі ніколи не зупинялися. Вгору, вниз, кругом, ніби він щось шукав, про щось думав. Додавав, віднімав, оцінював. Ричард замислився, чи цей чоловік здоровий розумом.
— І що вона мені пропонує?
— Ну. Нічого.
Маркіз пофукав на нігті й потер їх об вилогу свого примітного пальта. Тоді він відвернувся.
— Вона пропонує мені… Нічого, — слова прозвучали ображено.
Ричард зіпнувся на ноги.
— Тобто, вона нічого не казала про гроші. Сказала тільки, що буде винна вам послугу.
Його очі спалахнули.
— Яку саме послугу?
— Дуже велику, — відповів Ричард. — Сказала, що буде винна вам дуже велику послугу.
Де Карабас усміхнувся сам до себе, як голодна пантера, що запримітила покинуту без нагляду селянську дитину. Тоді він повернувся до Ричарда.
— І ти покинув її саму? — спитав він. — У той час, як поруч бродять Круп з Вандемаром? Чого ж ми ще чекаємо?
Він став на коліна й витяг з кишені невеликий металевий предмет, який устромив у люк на краю дороги й повернув. Кришка люка легко відійшла; маркіз сховав металевий предмет і витяг з іншої кишені щось таке, що нагадало Ричарду довгастий феєрверк чи сигнальну шашку. Він узяв його однією рукою, а іншою провів уздовж, і з кінця предмета вирвалося живо-червоне полум'я.
— Можна питання? — спитав Ричард.
— Безперечно, не можна, — сказав маркіз. — Ти не ставитимеш жодних питань. Ти не отримуватимеш жодних відповідей. Не сходитимеш з дороги. Тобі навіть не можна думати про те, що з тобою коїться. Затямив?
— Але…
— І найважливіше: ніяких «але». Ми тепер маємо виручити дамочку з біди, — сказав де Карабас. — Час недешевий, тому ворушись.
Він вказав у глибінь, яку раніше прикривала кришка люка. Ричард ворушився, спускаючись металевою драбиною, вмурованою в стіну під люком, відчуваючи, що занурився у незнайому глибінь так далеко, що для того, аби знову побачити поверхню йому знадобиться щонайменше батискаф.
Ричард питав себе, де вони зараз. На колектор це не скидалося. Мабуть, це був тунель для телефонних дротів або дуже маленьких потягів. Або… для чогось іще. Він усвідомив, що небагато знає про те, що коїться під вулицями Лондона. Він нервово ішов уперед, побоюючись втрапити у щось ногою або перечепитися в темряві й зламати щиколотку. Де Карабас безтурботно крокував попереду і, вочевидь, не цікавився, йде за ним Ричард чи ні. Малиновий вогонь відкидав на стіни тунелю величезні тіні.
Ричард побіг, щоб наздогнати маркіза.
— Подивимося… — сказав де Карабас. — Мені треба доправити її на ринок. Наступний буде, гм, за два дні, якщо я правильно пригадую, а я, звісно, завжди пригадую тільки так. Я можу сховати її до того часу.
— Ринок? — спитав Ричард.
— Плавучий ринок. Але тобі про це знати не треба. Годі питати.
Ричард озирнувся.
— Ну, я ще хотів спитати, де ми зараз. Але підозрюю, що ви б відмовилися відповідати.