— О, підведіться, де Карабасе. Я рада, що ви прийшли.
Він підвівся одним плавним рухом.
— Як я розумію, хтось промовив слова «послуга», «дуже» і «велика». В поєднанні одне з іншим і в правильному порядку.
— Про це пізніше, — вона підійшла до Ричарда й узяла його руки в свої. — Ричарде. Дякую. Я дуже ціную все, що ти зробив. Я перестелила постіль. І я б дуже хотіла, щоб було щось іще, чим я змогла б тобі віддячити.
— Ти йдеш?
Вона кивнула.
— Тепер я буду в безпеці. Більш-менш. Сподіваюся. На першу пору.
— Куди ти тепер?
Вона лагідно всміхнулася й похитала головою.
— Ні-ні. Я йду з твого життя. Ти був дивовижним.
Вона стала навшпиньки й поцілувала його в щоку, як цілують друзів.
— А якщо мені знадобиться з тобою зв'язатися?..
— Не знадобиться. І… — вона помовчала. — Слухай, мені шкода, чуєш?
Ричард зніяковіло роздивлявся своє взуття.
— Нема про що шкодувати, — сказав він і, провагавшись, додав: — Було весело.
Він підвів очі. Поруч нікого не було.
3
У неділю вранці Ричард витяг з нижньої шухляди шафи телефон у вигляді бетмобіля, котрим кілька років тому був обдарований на Різдво тіткою Мод, й увімкнув його до гнізда. Він пробував дзвонити Джесиці, але марно. Її автовідповідач, як і мобільний, був вимкнений. Він припустив, що вона поїхала з міста до батьків і не мав жодного бажання телефонувати їй туди. Її батьки здавалися Ричарду страшенно загрозливими, кожен по-своєму. Вони обоє не схвалювали його кандидатуру на місце свого майбутнього зятя: по правді, її мати якось навіть мимохідь зазначила, наскільки розчарована їх заручинами, а також поділилася впевненістю, що Джесика, якби захотіла, могла знайти когось набагато-багато кращого.
Ричардові ж батьки обоє померли. Його батько помер від серцевого нападу зовсім раптово, коли Ричард ще був малим. Мати ж відтоді почала повільно помирати й собі, і коли Ричард покинув дім, вона просто згасла: через шість місяців після переїзду до Лондона Ричард знову сів на потяг до Шотландії, де провів її останні два дні в маленькій окружній лікарні, сидячи коло її ліжка. Іноді вона його впізнавала; іноді ж називала іменем батька.
Тепер же Ричард сидів на канапі й журився. Події минулих двох днів ставали чимдалі менш реальними й менш вірогідними. Коли що й було справжнім, то це повідомлення, яке Джесика залишила на його автовідповідачі, в якому казала, що не хоче його більше бачити. Тієї неділі він слухав і переслухував його, щоразу сподіваючись, що цього разу вона пом’якшиться, що він почує тепло в її голосі, але жодного разу не почув.
Він повагався, чи не вийти йому й не купити недільну газету, але вирішив не ходити. Арнольд Стоктон, бос Джесики, саморобна карикатура на людину з багатьма підборіддями, був власником усіх недільних газет, які не купив до того Руперт Мердок. Його власні газети розповідали про нього самого, а решта робили те саме. Читання недільної газети, підозрював Ричард, імовірно наверне його думки до вечері, на яку він не прийшов у п’ятницю. Тож натомість Ричард довго приймав гарячу ванну, спожив певну кількість сандвічів, а також випив кілька чашок чаю. Він трохи подивився недільне телебачення й подумки поскладав кілька розмов з Джесикою. В кінці кожної уявної розмови вони дико, до сліз сердито й пристрасно кохалися; і після того все ставало добре.
В понеділок уранці Ричардів будильник не спрацював. Він бігма вискочив на вулицю о восьмій п'ятдесят, похитуючи дипломатом у руці, позиркав вулицею направо й наліво, наче навіжений, молячи небо про таксі. Тоді полегшено зітхнув, бо дорогою в його бік саме сунув великий чорний автомобіль з увімкненим жовтим знаком «таксі». Він помахав йому й закричав.
Таксі плавно проповзло повз нього, цілковито його зігнорувавши; воно завернуло за ріг і зникло.
Ще одне таксі. Ще один жовтий знак «вільне». Цього разу Ричард вийшов на середину дороги, щоб упіймати його. Таксі вильнуло вбік і продовжило свій шлях. Ричард почав лаятися під носа. Тоді він побіг до найближчої станції підземки.
Він вигріб з кишені монет, ледь не пробив пальцем кнопку квиткового автомата, щоб отримати один до Черинг-крос, і вкинув монетки до щілини одну за одною. Кожна монета, яку він опускав, пролітала нутром автомата і дзенькала десь на дні. Квиток не з'явився. Він спробував інший автомат — знов те саме. І ще один. Коли Ричард підійшов до каси, щоб поскаржитися й купити квитка вручну, касир балакав із кимось по телефону, і не зважаючи на Ричардові «Агов!» і «Перепрошую!», і відчайдушне стукання монеткою по пластику кабінки, чоловік уперто висів на телефоні.