— До сраки це, — оголосив Ричард і шугонув через бар'єр. Ніхто його не спинив; здавалося, що нікому нема до нього діла. Задиханий і спітнілий, він пробіг ескалатором униз і встиг на залюднену платформу саме вчасно до прибулого потяга.
Коли Ричард був малим, йому снилися жахіття, в яких його просто не існувало, коли хай там що він робив і хай там як галасував, а ніхто його не помічав. Коли тепер люди пропихалися повз нього, він відчув те саме; натовп штурхав і відпихав його туди й сюди, пасажири з передмість виходили назовні, а інші — сунули до потягів.
Він не здавався, а штовхався і пхався й собі, поки майже не заліз досередини — одна рука вже була у вагоні — аж коли двері почали з шипінням зачинятися. Він висмикнув з них руку, але рукав пальта затисло. Ричард почав молотити по дверях і кричати, сподіваючись, що машиніст відчинить двері принаймні для того, щоб звільнити його рукав. Але натомість потяг рушив з місця, і Ричарду довелося, спотикаючись, дедалі швидше бігти платформою. Він упустив додолу дипломата й відчайдушно сіпнув за рукав, щоб звільнити руку. Рукав порвався, і Ричард упав уперед, зчухравши долоню об платформу й роздерши штани на коліні. Він зіпнувся на ноги, хоч і трохи хитко, а тоді пішов назад платформою, щоб забрати дипломата.
Ричард дивився на розірваний рукав, збиту руку й подерті штани. Тоді він піднявся кам'яними сходами станції і вийшов геть з метро. На виході про квиток у нього ніхто не спитав.
— Вибачте, що спізнився, — сказав Ричард, не звертаючись в людному офісі ні до кого особисто. Годинник показував 10:30. Ричард кинув дипломата на стілець і витер хустинкою піт з обличчя.
— Ви не повірите, як я сьогодні добирався, — продовжив він. — Жахіття якесь.
Він опустив погляд на свій стіл. Чогось на ньому бракувало. Або, якщо точніше, на ньому бракувало всього.
— Де мої речі? — спитав він у кімнати трохи голосніше. — Де мої телефони? Де мої тролі?
Він перевірив шухляди. Там теж було порожньо: ані обгортка від батончика «Марс», ані зігнута скріпка не свідчили про те, що Ричард узагалі тут бував. В його бік саме йшла Сильвія, що розмовляла з двома доволі кремезними джентльменами. Ричард пішов до неї.
— Сильвіє? Що діється?
— Перепрошую? — ввічливо сказала Сильвія. Вона вказала кремезним джентльменам на Ричардів стіл, і ті взялися кожен зі свого боку й понесли його з офіса.
— Обережніше, будь ласка, — сказала вона їм.
— Мій стіл. Куди ви його несете?
Сильвія дивилася на нього з м'яким подивом.
— А ви, мабуть?..
«Годі з мене цього лайна», — подумав Ричард.
— Ричард, — саркастично сказав він. — Ричард Мейг'ю.
— Он як, — сказала Сильвія. Тоді її увага ізслизнула з Ричарда, як вода з намащеної качки, і вона сказала до носіїв: — Ні, не туди. Заради неба, — і поквапилася за ними й Ричардовим столом.
Ричард провів її поглядом. Тоді він пішов офісом, поки не дістався робочого місця Ґеррі. Той саме відповідав на електронного листа. Ричард глянув на екран: лист, якого писав Ґеррі, був сексуально-відвертим і не адресувався його дівчині. Засоромлений Ричард відійшов до іншого краю столу.
— Ґеррі. Як життя? Це у всіх такий жарт чи як? — Ґеррі озирнувся, ніби щось почув. Він клацнув клавішею, запустивши на екрані заставку з бегемотиками-танцюристами, тоді похитав головою, ніби витрушуючи з неї щось, а тоді взяв слухавку й почав набирати номер. Ричард ляпнув рукою по телефону, обірвавши Ґеррі зв'язок.
— Слухай, це не смішно. Я не розумію, чого це всі почали цю забаву. — Нарешті, на Ричардове неймовірне полегшення, Ґеррі підвів на нього погляд. Ричард продовжив: — Якщо мене звільнено, то так і скажіть, але вдавати, що мене немає…
А тоді Ґеррі всміхнувся й сказав:
— Привіт. Так. Я Ґеррі Перуну. Я можу вам чимось допомогти?
— Навряд, — холодно сказав Ричард і пішов з офіса, залишивши свого дипломата.
Кабінети Ричардової контори були на третьому поверсі поважного старого будинку з доволі сильними протягами, зовсім поруч зі Стрендом. Джесика працювала на середньому поверсі великої, дзеркально-кришталевої будівлі в Сіті, за п'ятнадцять хвилин пішої прогулянки вулицею.
Ричард підтюпцем потрусив тією дорогою. До Стоктон-білдинг він дістався за десять хвилин, пройшов просто повз охоронців у формі на першому поверсі, зайшов до ліфта й поїхав. Одна стінка ліфта була дзеркальною, і Ричард глипав на себе, поки їхав нагору. Краватка на ньому наполовину розв'язалася й перекрутилася на шиї, пальто було розірване, а штани діряві, волосся скидалося на мокру копицю… Господи, він виглядав жалюгідно.