Почувся звук флейти, і двері ліфта розтулилися. Поверх Стоктон-білдинг, на якому працювала Джесика, у мінімалістичний спосіб досяг надзвичайно шикарного вигляду. Коло ліфта сиділа секретарка — поважне й елегантне створіння, яке виглядало так, наче її заробіток міг побити Ричардів зі зв'язаними руками. Вона читала «Космополітен» і, коли Ричард наблизився до неї, навіть не глянула вгору.
— Мені треба поговорити з Джесикою Бартрем, — сказав Ричард. — Це важливо. Я мушу з нею поговорити.
Секретарка пропустила це повз вуха, зосереджено вивчаючи власні нігті. Ричард пішов коридором, поки не дістався кабінету Джесики. Він прочинив двері й увійшов. Вона стояла перед трьома великими афішами, кожна з яких повідомляла про пересувну виставку «Ангели над Англією», і на всіх трьох були зображені різні ангели. Коли Ричард увійшов, вона розвернулася й тепло всміхнулася до нього.
— Джесико. Слава Богові. Слухай, мені здається, що я божеволію чи ще щось таке. Почалося сьогодні з того, що я не зміг упіймати таксі, а тоді той офіс, і підземка, і… — він показав їй розірваного рукава. — Я наче став якоюсь екс-людиною. — Вона усміхнулася до нього трохи ширше й утішливіше. — Слухай, — сказав Ричард. — Мені шкода, що так сталося кілька днів тому. Я шкодую не через те, що зробив, а тому що засмутив тебе і… слухай, мені шкода, це якесь скаженство, і я не знаю, що робити, чесно тобі кажу.
Джесика кивнула, продовжуючи співчутливо всміхатися, а тоді сказала:
— Ви подумаєте, що я абсолютно жахлива людина, але у мене кошмарна пам'ять на обличчя. Дайте мені секунду, і я все згадаю.
В цю мить Ричард зрозумів, що все по-справжньому, і важкий страх каменюкою осів на дно його живота. Яке б безглуздя з ним не коїлося, воно коїлося насправді. То був ані жарт, ані кпини, ані глузи.
— То нічого, — глухо сказав він. — Забудь.
І він пішов геть, вийшов крізь двері й подався коридором. Він майже досяг ліфта, коли вона вигукнула його ім'я.
— Ричарде!
Він обернувся. Це таки був жарт. Якась дріб'язкова помста. Щось таке, що можна пояснити.
— Ричард… Мейбері? — здавалося, вона пишається тим, що пам'ятає так багато.
— Мейг'ю, — сказав Ричард і увійшов до ліфта, двері якого зачинилися за його спиною, зігравши сумну низхідну мелодію на флейті.
Ричард пішов до своєї квартири, вибитий з рівноваги, спантеличений, гнівний. Іноді він махав рукою до таксі, але жодного разу не покладав справжньої надії на те, що бодай котресь із них зупиниться — і жодне не зупинилося. Ноги йому боліли, очі щипало, і він знав, що скоро прокинеться від цього дня, і тоді почнеться справжній понеділок — логічний, пристойний, чесний понеділок.
Діставшись до квартири, Ричард наповнив ванну гарячою водою, покинув одяг на ліжку в спальні, пішов голий через коридор і занурився в розніжливі води. Він вже майже задрімав, коли почув, як клацає у дверях ключ, і діловий чоловічий голос каже:
— Звісно, ви перші, кому я сьогодні її показую, але список зацікавлених наразі вже довший за мою руку.
— Вона не така велика, як я уявляла після опису, що вислала ваша контора, — сказала жінка.
— Так, вона компактна. Але я схиляюся до того, щоб вважати це перевагою.
Ричард не завдав собі клопоту замкнути двері ванної. Врешті-решт, він був сам у квартирі.
Хрипкіший, жорсткіший чоловічий голос мовив:
— Ви наче казали, що вона без меблів. Мені здається, що меблів тут до біса.
— Попередній пожилець, певно, залишив свій пожиток. Цікаво. Мені про це нічого не сказали.
Ричард став у ванні на ноги. Але тоді, через те, що був голий, а люди могли увійти будь-якої миті, він знов опустився у ванну, після чого доволі безпорадно пошукав очима рушника.
— Дивись, Джордже, — сказала жінка з коридору. — Хтось покинув рушника на стільці.
Ричард оглянув і відкинув як заміну рушнику губку, напівпорожню пляшку шампуню й жовту гумову качечку.
— А ванна тут яка? — спитала жінка.
Ричард схопив мачулку й розвісив її спереду нижче пояса. Тоді він підвівся, став спиною до стіни й приготувався скам'яніти від смертельного сорому. Двері відчинилися. До ванної ввійшли троє: юнак у пальто з верблюжої шерсті й пара середнього віку. Ричард подумав, чи вони так само зніяковіли, як і він.
— Розміром похизуватися не може, — сказала жінка.
— Це компактність, — м'яко виправило її верблюже пальто. — Не потребує значних зусиль для догляду.
Жінка провела пальцем по раковині й наморщила носа.