— Гадаю, ми все побачили, — сказав чоловік середнього віку.
Вони вийшли з ванної.
— Тут було би зручно, — сказала жінка.
Розмова продовжилася в притишених тонах. Ричард виліз із ванни й підступив до дверей. Він помітив рушника, що висів на стільці в коридорі, висунувся й схопив його.
— Ми беремо її, — сказала жінка.
— Справді? — спитало верблюже пальто.
— Це саме те, що треба, — пояснила вона. — Або стане таким, коли ми обживемося. Можна підготувати її на середу?
— Звісно. Ми повиносимо цей мотлох вже завтра, без проблем.
Змерзлий і загорнутий в рушник Ричард, з якого крапало на підлогу, кинув на нього сердитий погляд.
— Це не мотлох, — сказав він. — Це моє добро.
— Тоді ми візьмемо ключі у вашій конторі.
— Перепрошую, — жалібно сказав Ричард. — Я тут живу.
Вони проштовхалися повз Ричарда до дверей.
— Приємно мати з вами справу, — сказало верблюже пальто.
— Ви… хоч котресь із вас мене чує? Це моя квартира. Я тут живу.
— Якщо ви надішлете контракт факсом мені на роботу… — сказав хрипкий чоловік, а тоді двері грюкнули, і Ричард залишився стояти в коридорі квартири, що колись була його. Він мовчки тремтів від холоду.
— Це, — оголосив Ричард світові, прямо заперечуючи докази, отримані через органи чуття, — не відбувається насправді. — Бетфон заблимав фарами й пронизливо задзвонив. Ричард втомлено підняв слухавку. — Алло?
У слухавці пошипіло й потріщало, неначе дзвонили десь дуже здалеку. Голос по той бік дроту був незнайомий.
— Це містер Мейг'ю? — сказав він. — Містер Ричард Мейг’ю?
— Так, — відповів він. А тоді зрадів і додав: — Ви мене чуєте? Слава Богу. Хто це?
— Ми з напарником зустрічалися з вами в суботу, містере Мейг’ю. Я намагався довідатися про місце перебування певної юної леді. Чи ви пам’ятаєте? — голос мав масні, гидкі, лисячі інтонації.
— А, так. Це ви.
— Містере Мейг’ю. Ви сказали, що Дуері з вами немає. У нас є підстави вважати, що ви прикрасили правду, і то немало.
— А ви назвалися її братом.
— Усі люди браття, містере Мейг’ю.
— Її тут вже немає. І я не знаю, де вона.
— Нам це відомо, містере Мейг’ю. Ми діамантово недвозначно свідомі обох цих фактів. І якщо бути несказанно відвертим, містере Мейг’ю — а я впевнений, ви хотіли б, щоби я був із вами відвертий, чи не так? — то на вашому місці я б не переймався юною леді. Її дні вже полічені, і сума записується навіть не двозначним числом.
— Навіщо ви мені дзвоните?
— Містере Мейг’ю, — був радий пояснити містер Круп, — ви знаєте, яка на смак ваша власна печінка? — Ричард нічого не сказав. — Просто містер Вандемар пообіцяв мені власноруч вирізати вам вказаний орган і запхати до рота, перед тим як остаточно перерізати вашу жалюгідну тоненьку горляночку. Тож виходить, що про її смак, ви, певно, дізнаєтеся з перших уст, чи не так?
— Я зараз же дзвонитиму в поліцію. Ви не можете отак мені погрожувати.
— Містере Мейг’ю. Дзвоніть кому забажаєте, але мені було б сумно, якби ви розцінили це як погрозу. Ані ваш покірний слуга, ані містер Вандемар ніколи не погрожуємо, хіба не так, містере Вандемар?
— Ні? А що ж ви тоді, в біса, оце робите?
— Ми даємо вам свою обіцянку, — сказав містер Круп крізь шум статики, шипіння й луну. — І ми знаємо, де ви живете. — І він поклав слухавку.
Ричард міцно тримав слухавку й дивився на неї, а тоді тричі втопив кнопку 9: пожежники, поліція й швидка.
— Невідкладна допомога, — сказав оператор вказаної допомоги. — Яка служба вам потрібна?
— Переведіть мене, на поліцію, будь ласка. Один чоловік щойно погрожував убити мене, і мені здається, що то був не жарт.
Зависла пауза. Ричард сподівався, що його перемикають на поліцію. За кілька секунд голос сказав:
— Невідкладна допомога. Алло? Там хтось є? Алло? — і Ричард поклав слухавку бетфону, пішов до спальні, вдягнувся, бо тремтів од наготи, холоду, страху і того, що більше нічого не міг вдіяти.
Нарешті, після певних вагань, він витяг з-під ліжка чорну спортивну сумку й поклав до неї шкарпетки. Тоді спіднє. Кілька футболок. Паспорт. Гаманець. На ньому були джинси, кросівки, товстий светр. Він пригадав, як дівчина, що називалася Дуері, прощалася з ним. Те, як вона замовкла, як сказала, що їй шкода…
— Ти знала, — сказав він до порожньої квартири. — Ти знала, що так станеться. — Він пішов на кухню, взяв трохи фруктів з миски й поклав до сумки. Застебнувши її, він вийшов у присмерк вулиці.
Банкомат загудів і прийняв його картку. «БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ ПІН-КОД», — сказав він. Ричард ввів свій таємний пін-код (Р-И-Ч-Д). Екран очистився. «ЗАЖДІТЬ, БУДЬ ЛАСКА…», — попросив він і знову очистився. Десь в апаратній глибині щось гарчало й бурмотіло.