«КАРТКА НЕ ДІЙСНА. БУДЬ ЛАСКА, ЗВЕРНІТЬСЯ ДО БАНКУ-ЕМІТЕНТА». Щось чмихнуло, і картка виповзла зі щілини.
— Дріб'язку нема? — спитав ззаду втомлений голос.
Ричард розвернувся; чоловік був низенький, старий і лисуватий, бороду мав занедбану, забиту пилом і сіро-жовто-переплутану, а зморшки на обличчі були чітко виділені чорним брудом. Він був одягнений у брудне пальто поверх залишків темно-сірого светра. Очі в нього теж були сірі й сльозаві.
Ричард віддав чоловіку картку.
— Тримай, — сказав він. — Залиш собі. Там десь півтори тисячі фунтів, якщо ти зможеш їх витягти.
Чоловік узяв картку по-вуличному почорнілими руками, глянув на неї, перевернув і глухо сказав:
— Ото вже дякую. Коли б мені до неї ще шістдесять пенсиків, то куплю собі хорошу чашку кави. — Він віддав Ричарду картку й пішов далі вулицею.
Ричард підібрав сумку. Тоді пішов за чоловіком і сказав:
— Гей. Стривай. Ти мене бачиш.
— У мене очі не хворі, — сказав чоловік.
— Слухай, — сказав Ричард, — ти коли-небудь чув про такий собі Плавучий ринок? Мені треба туди. Є дівчина на ім'я Дуері… — але чоловік почав знервовано відступати від Ричарда. — Слухай, мені справді потрібна допомога, — сказав Ричард. — Будь ласка.
Чоловік дивився на нього без жалю. Ричард зітхнув.
— Добре, — сказав він. — Вибач, що потурбував. — Він розвернувся геть, ухопився за ручку сумки обома руками так, що вони майже не трусилися, й пішов геть по Гай-стріт.
— Гей, — покликав чоловік шепітним криком. Ричард озирнувся. Той манив його рукою. — Йди сюди, друже, бігом.
Чоловік поспішив униз якимись сходами на тому боці вулиці, де будинки стояли розвалені — сходи були закидані сміттям і вели до покинутої підвальної квартири. Ричард спотикався слідом. Внизу сходів знайшлися двері, і чоловік відчинив їх. Він пропустив Ричарда вперед, а тоді замкнув двері за собою. За дверима чекала темрява. Чиркнув сірник об коробку — і спалахнув вогонь: чоловік торкнувся сірником ґноту старого залізничного ліхтаря, той загорівся й почав давати світла трохи менше, ніж давав сірник, а тоді вони з Ричардом разом пішли крізь темряву.
Пахло цвіллю, старою вологою цеглою, гнилизною й темрявою.
— Де це ми? — прошепотів Ричард. Його провідник шикнув на нього. Вони досягли ще одних дверей у стіні. Чоловік вистукав на них якийсь ритм. Запала пауза, а тоді двері відчинилися.
Ричарда на мить осліпило раптовим світлом. Він опинився у велетенському склепінчастому приміщенні, в підземній залі; заповненій вогнем і димом. Скрізь горіли невеликі вогнища. Навколо них стояли тінисті силуети людей, що смажили на рожнах якихось маленьких тварин. Хтось перебігав від ватри до ватри. Це нагадало Ричардові про пекло — або, точніше, про те, яким він уявляв собі пекло, коли був школярем. Дим почав дерти груди, і Ричард закашлявся. Тоді до нього повернулася сотня пронизливих очей: сотня незмигних очей, що не віщували нічого доброго.
До них підскочив якийсь чоловік. Він мав довге волосся й клаптикувату русу бороду, а його подерта одежина була обторочена хутром — жовто-чорно-білим хутром, схожим на шкуру черепахового кота. Він міг бути вищим за Ричарда, але дуже сутулився, тримаючи руки коло грудей і стиснувши долоні разом.
— Що? Що це таке? Що це таке? — спитав він у Ричардового провідника. — Кого ти нам привів, Іліастере? Кажи-кажи-кажи.
— Він Згори, — сказав провідник. («Іліастер?», — подумав Ричард). — Питався про леді Дуері. І Плавучий ринок. Привів його до вас. Подумав, що ви, як Володар щуровустів, знатимете, що з ним робить.
Тепер круг них стояло вже з десяток обторочених хутром постатей: чоловіки, жінки, навіть кілька дітей. Вони рухалися ривками: кілька секунд стояли нерухомо, а тоді рвучко підбігали до Ричарда.
Володар щуровустів засунув руку вглиб свого обтороченого хутром лахміття й витягнув лиховісний уламок скла завдовжки дюймів із вісім. З одного краю на нього було намотано трохи погано вичиненої шкіри з хутром, утворюючи таке собі руків’я. Світло вогнищ блимало на скляному лезі. Володар щуровустів приставив уламок до Ричардового горла.
— О так. Так-так-так, — збуджено задріботів він. — Що з ним робити, я знаю абсолютно точно.
4
Містер Круп і містер Вандемар влаштували собі домівку в підвалі вікторіанського шпиталю, закритому десять років тому через обмежене фінансування Національної служби охорони здоров'я. Забудовники, що оголосили про свій намір перетворити шпиталь у незрівнянний квартал унікального люксового житла, зникли безвісти, щойно шпиталь закрили, тож він так і стояв рік за роком, сірий, порожній, нікому не потрібний, із забитими вікнами й дверима на замку. Його дах прогнив, і дощ ляпав усередину, розносячи вологу й гниль по всій будівлі. Шпиталь був зведений навколо центрального двору, до якого пробивалася певна кількість сірого й недружнього світла.