Вільною рукою містер Вандемар намагався витягти ножа, але той дуже міцно засів.
— Це можна влаштувати, так, — сказав містер Круп у мікрофон. — Тобто, це буде влаштовано. Звісно. Так. А ще, сер, чи могли б ми обговорити… — Але його співрозмовник поклав слухавку. Містер Круп подивився на слухавку, а тоді повісив її назад. — Думаєш, ти чорт-зна який розумний? — прошепотів він. Тоді він помітив скрутне положення містера Вандемара й сказав: — Припиніть це. — Він нахилився до нього, витяг ножа зі стіни й долоні містера Вандемара і поклав його на стіл.
Містер Вандемар потрусив лівою рукою й позгинав пальці, а тоді витер налиплу вологу штукатурку з леза свого ножа.
— Хто то був?
— Наш наймач, — сказав містер Круп. — Здається, з іншим об'єктом нічого не вийде. Надто молоде. Доведеться використати цю дівулю Дуері.
— То нам тепер не можна її вбивати?
— Це, містере Вандемар, короткий і змістовний підсумок, так. Отож, здається, наша маленька міс Дуері оголосила, що бажає найняти охоронця. На ринку. Сьогодні.
— То й що? — містер Вандемар плюнув на зворотний бік долоні, куди увійшло лезо, а також на долоню, звідки те лезо вийшло. Він розтер слину товстим великим пальцем. Шкіра стяглася, зрослася і знову стала суцільною.
Містер Круп підібрав своє старе, важке, чорне, лискуче від поважного віку пальто з підлоги і надягнув його.
— Отож, містере Вандемар, — сказав він, — може, ми й собі наймемо охоронця?
Містер Вандемар повернув ножа до піхов у своєму рукаві. Він теж одягнувся в пальто, запхав руки глибоко до кишень і був приємно здивований, знайшовши там майже неторкнуту мишу. Добре. Він зголоднів. Тоді містер Вандемар задумався над останнім питанням містера Крупа зі старанністю патологоанатома, що розтинає любов свого життя, і, знайшовши хибу в напарниковій логіці, сказав:
— Нам не потрібен охоронець, містере Круп. Це ми кривдимо людей, а не вони нас.
Містер Круп вимкнув світло.
— О, містере Вандемар, — сказав він, насолоджуючись звуками своїх слів так само, як він насолоджувався звуками всіх слів, — коли нас поранять, хіба не піде кров?
Містер Вандемар зважив це хвилинку, стоячи в темряві, а тоді сказав абсолютно правдиво:
— Ні.
— Шпигун з Горішнього світу, — сказав Володар щуровустів. — Га? Я мався б розрізати тебе від горлянки до пупа й погадати на твоїх кишках.
— Слухайте, — сказав Ричард, притиснувшись спиною до стіни, зі скляним кинджалом коло адамового яблука. — Гадаю, ви трохи помиляєтеся. Мене звуть Ричард Мейг’ю. Я маю чим це довести. В мене при собі читацькі квитки з бібліотек. Кредитки. Інші речі, — у відчаї додав він.
Коло протилежної стіни, як помітив Ричард з відстороненою ясністю, що приходить до людини, коли якийсь скаженець збирається перерізати їй горло шматком битого скла, люди кидалися на землю, низько схиляли голови й не відривали їх від підлоги. Маленька чорна пляма наближалася до них по землі.
— Гадаю, замислившись на хвилинку, ми всі зрозуміємо, що поводимося нерозумно, — сказав Ричард. Він не переймався змістом своїх слів, йому аби лиш щось лунало з рота, бо поки він міг говорити, то ще не помер. — Чого б вам не опустити цю штуку і… перепрошую, це моя сумка, — останні слова були звернені до худенької промоклої дівчини-підлітка, котра взяла Ричардову сумку і грубо викидала його майно на землю.
Люди в залі продовжували вклонятися, а маленька пляма підходила ближче. Вона досягла групи людей навколо Ричарда, але ніхто з них її не помітив. Усі дивилися на Ричарда.
То був пацюк, що зацікавлено глянув на Ричарда. В того проскочило дивне враження, ніби пацюк блимнув до нього одним із чорних блискучих краплинок очей. Тоді він голосно зацвіркотів.
Чоловік зі скляним кинджалом кинувся на коліна, як і решта людей навколо. Так само після секундних роздумів вчинив, хоч і набагато незграбніше, безпритульний, якого називали Іліастером. За мить стояти залишився тільки Ричард. Худенька дівчина потягла його за лікоть, і він теж опустився на одне коліно.