Володар щуровустів уклонився так низько, що його довге волосся замело підлогу, і зацвіркотів до пацюка у відповідь, морщачи носа, з писком і шипінням показуючи зуби й сам уподібнившись до гігантського щура.
— Слухайте, хтось може мені сказати… — забурмотів Ричард.
— Тихше! — сказала худенька дівчина.
Пацюк ступив — здавалося, трохи презирливо — на згрубілу долоню Володаря щуровустів, і чоловік з повагою підняв його до рівня Ричардових очей. Пацюк ліниво махав хвостом, роздивляючись Ричардове обличчя.
— Це володар Довгохвіст із клану Сірих, — сказав Володар щуровустів. — Він каже, що ти виглядаєш надзвичайно знайомим. Він хоче знати, чи зустрічались ви раніше.
Ричард дивився на пацюка. Пацюк дивився на Ричарда.
— Гадаю, це можливо, — визнав він.
— Він каже, що повертав послугу маркізові де Карабасу.
Ричард глянув на тваринку уважніше.
— То це той самий щур? Так, ми зустрічалися. По правді, я кинув у нього пультом від телевізора. — Декого з людей навколо це неабияк шокувало. Худенька дівчина навіть писнула. Ричард їх майже не помічав; він знайшов бодай щось знайоме посеред цього божевілля. — Здоров, Щурку, — сказав він. — Я радий знов тебе бачити. Ти не знаєш, де зараз Дуері?
— Щурко! — чи то запищала, чи то перелякано ковтнула дівчина. До її подертого одягу був причеплений розкислий від води значок, які чіпляють до вітальних карток. На ньому жовтими літерами було написано: «МЕНІ 11».
Володар щуровустів застережливо замахнувся на Ричарда скляним ножем.
— Тобі не можна звертатися до володаря Довгохвоста інакше, як через мене, — сказав він. Пацюк пропищав наказ. Обличчя чоловіка обвисло. — Його? — сказав він, зневажливо дивлячись на Ричарда. — Та я ж зараз не можу віддати ані душі. Може, я просто перетну йому горлянку й спущу до Стічного народу…
Пацюк знову рішуче зацвіркотів, а тоді зіскочив з плеча чоловіка на землю й зник в одній з багатьох дірок, якими рясніли стіни.
Володар щуровустів підвівся. На нього дивилися сотні очей. Він повернувся до зали й глянув на своїх підданих, що скрутилися коло кіптявих вогнищ.
— Не знаю, чого це ви всі вирячилися, — загукав він. — А рожни хто крутитиме, га? Хочете, щоб харч пригорів? Нема чого дивитися. Робіть своє. Поверніть баньки куди треба.
Ричард нервово підвівся. Його ліва нога заніміла, і він розтирав її, щоб пробудити до життя, а вона колола у відповідь голками. Володар щуровустів глянув на Іліастера.
— Його треба відвести на ринок. Наказ володаря Довгохвоста.
Іліастер похитав головою і плюнув на землю.
— Ну, я його не поведу, — сказав він. — Така мандрівка мені життя коштуватиме. Ви, щуровусти, завжди були до мене добрі, але я не можу туди повертатись. Ти це знаєш.
Володар щуровустів кивнув. Він сховав кинджала десь у хутрі свого вбрання, а тоді усміхнувся до Ричарда жовтими зубами.
— Ти й не знаєш, як тобі оце щойно пощастило, — сказав він.
— Знаю, — сказав Ричард. — Справді знаю.
— Ні, — сказав чоловік, — не знаєш. Справді не знаєш. — І він похитав головою і зачудовано буркнув під носа: — «Щурко».
Володар щуровустів узяв Іліастера за руку, і вони відійшли трохи, щоб їх не чули, й почали балакати, зрідка позираючи на Ричарда.
Худенька дівчина поглинала один з Ричардових бананів, та так, що Ричард був упевнений — це найменш еротичне споживання банана, яке він коли-небудь бачив.
— Знаєш, це мав бути мій сніданок, — сказав Ричард. Вона винувато подивилася на нього. — Мене звуть Ричард. А тебе як?
Дівчина, що, як зрозумів Ричард, устигла перетрощити всі фрукти, які він брав з собою, ковтнула останній шматок банана і завагалася. Вона ледь усміхнулася і сказала щось, що прозвучало дуже схоже на «Анестезія».
— Я була голодна, — сказала вона.
— То і я голодний, — відказав він.
Вона глянула на невеликі вогнища в кінці зали, тоді знов перевела погляд на Ричарда й усміхнулася.
— Ти любиш котів? — поцікавилася дівчина.
— Так, — відказав Ричард. — Коти мені дуже подобаються.
Анестезії, здається, аж від душі відлягло.
— А що більше любиш, лапку чи грудинку? — спитала вона.
Дівчина на ім'я Дуері йшла двором, а маркіз де Карабас крокував слідом. В Лондоні була сотня інших таких само маленьких дворів, колишніх стаєнь і провулочків, крихітних відголосів старих часів, що не змінилися за триста років. Навіть запах сечі був той самий, що й за часів Піпса,[5] триста років тому. До світанку залишалася ще година, але небо вже почало яснішати, набуваючи різкого свинцевого кольору. Клапті туманцю висіли в повітрі блідими привидами.
5
Семюель Піпс (1633–1703) — англійський чиновник і автор відомого щоденника, в якому він описав буденне життя своїх сучасників.