І Ричард кивнув, бо знав.
Джесика глянула на годинника й пішла швидше. Ричард потай кинув монетку назад у бік чоловіка у дверях, що впіймав її однією замурзаною рукою.
— З замовленням столика клопотів не було? — спитала Джесика.
— Та, — Ричард не дуже вмів брехати у відповідь на пряме питання.
Вона помилилася у виборі — коридор закінчувався глухою стіною. Зазвичай це навряд чи спинило б її, але вона була така втомлена, така голодна, в неї так усе боліло… Вона прихилилася до стіни, відчуваючи щокою тверду цеглу. Вона дихала ковтками, гикала й шморгала носом. Рука змерзла, а ліва долоня заніміла. Йти далі вона не могла, і світ почав здаватися їй дуже віддаленим. Їй хотілося зупинитися, лягти на підлогу й проспати сотню років.
— Благословіть мою маленьку чорну душу. Містере Вандемар, ви бачите те, що бачу я? — голос був тихим і недалеким: певно, вони підійшли до неї ближче, ніж їй здавалося. — Що тут у нас? Те, що буде…
— За хвилину мертве, містере Круп, — мовив бляклий голос над нею.
— Наш замовник буде дуже щасливий.
І дівчина стягла докупи все, що мала в глибині душі, увесь біль, усі муки й страх. Вона вичерпалася, вигоріла, абсолютно виморилася. У неї не стало куди йти, не залишилося ані сили, ані часу.
— Хай це будуть останні двері, які я відчиню, — почала вона пошепки благати Храм і Арку. — Кудись… куди-небудь… у безпеку… — а тоді вона розпачливо подумала, — до когось.
І, втрачаючи свідомість, вона спробувала відчинити двері.
Коли темрява оповила її, вона ще почула з далекого коридору голос містера Крупа:
— Пек і цур.
Джесика з Ричардом ішли вулицею в бік ресторану. Вона трималася за його руку і йшла так швидко, як тільки дозволяли високі підбори. Він намагався встигати за нею. Вуличні ліхтарі й вітрини зачинених крамниць підсвічували їм дорогу. Вони проминули ряд показних будинків, покинутих і самотніх, оточених високою цегляною стіною.
— Ти справді хочеш сказати, що був змушений пообіцяти додаткові п'ятдесят фунтів за сьогоднішній вечір? Ти ідіот, Ричарде. — В темних очах Джесики палахкотіло, вона була анітрохи не в захваті.
— Вони загубили моє замовлення. І сказали, що всі столики зарезервовано.
Їхні кроки відлунювали від високих стін.
— Вони, певно, посадять нас біля кухні, — сказала Джесика. — Або коло дверей. Ти сказав, що це для містера Стоктона?
— Так, — відповів Ричард.
Джесика зітхнула. Вона тягла Ричарда далі, аж раптом трохи попереду в стіні відчинилися двері. Хтось вийшов з них, похитався на ногах одну жахливу мить, а тоді повалився на бетон. Ричард здригнувся і завмер на місці. Джесика потягла його за руку.
— Так от, коли говоритимеш з містером Стоктоном, стеж, щоб не перебивати його. І погоджуйся з ним — він не любить, коли з ним не погоджуються. Смійся, коли він жартуватиме. Якщо тобі буде незрозуміло, жартує він чи ні, глянь на мене. Я… гм, я стукну отак пальцем.
Вони зрівнялися з людиною на хіднику. Джесика переступила через скручену фігуру. Ричард вагався.
— Джесико?
— Твоя правда. Він може подумати, що мені нудно, — міркувала вона. — Придумала, — проясніла вона. — Коли він жартуватиме, я торкатимуся мочки вуха.
— Джесико? — він не міг повірити, що вона просто ігнорує людину під їхніми ногами.
— Що? — їй не сподобалося, що її вирвали з її фантазії.
— Поглянь.
Він вказав на хідник. Загорнута в мішкувату одежу фігура лежала ниць; Джесика взяла його за руку й притягла до себе.
— О. Ясно. Якщо звертати на них увагу, Ричарде, вони тобі на голову вилізуть. У них у всіх насправді є домівки. Вона проспиться і все буде гаразд. — Вона? Ричард глянув униз. То була дівчина. Джесика продовжувала: — Так от, я сказала містерові Стоктону, що ми… — Ричард опустився на одне коліно. — Ричарде? Що ти робиш?
— Вона не п’яна, — сказав Ричард. — Вона поранена. — Він глянув на свої пальці. — У неї кров іде.
Джесика подивилася на нього знервовано й спантеличено.
— Ми запізнимося, — сказала вона.
— Вона поранена, чуєш?
Джесика знову глянула на дівчину на хіднику. Пріоритети — Ричард їх не мав.
— Ричарде. Ми спізнимося. Хтось інший тут ітиме й допоможе їй.
На обличчі дівчини засох бруд, а одяг просяк кров'ю.
— Вона поранена, — просто сказав він. На його обличчі з'явився вираз, якого Джесика раніше не бачила.
— Ричарде, — застерегла вона, а тоді трохи пом'якшала і запропонувала компроміс: — Тоді набери 999 і виклич швидку. Давай, хутчіш.