- Чоловіка звали не Ніл і він не американець, за якого себе видавав... Його звуть Поль Алессандрі. Він виріс у Ніцці... Мені розповів про це його товариш дитинства, він працює фотографом на Англійській набережній. Навіть сфотографував нас...
Я дістав знімок і простяг поліцейському. Той обережно взяв його двома пальцями, ніби крило мертвого метелика, і, не дивлячись, поклав на стіл.
- Поль Алессандрі - третій зліва. Він був грумом у казино «Рюль». Сидів у в'язниці...
Блондин підсунув кінчиками пальців знімок до мене. Йому не потрібен був цей документ. І Поль Алессандрі, хоч він і сидів у в'язниці, поліцейського теж аж ніяк не цікавив.
- Моя знайома носила на шиї дуже коштовну прикрасу.
В мені все перевернулося. Лишалось уточнити кілька деталей, і цей період мого життя завершиться тут, в одному з кабінетів поліційного управління. Настала та хвилина - я був цього певен,- коли блондин зніме з друкарської машинки чорний футляр, поставить її перед собою на столі, закладе в неї аркуш паперу, з тріском поверне ручку, а потім підведе до мене обличчя і ввічливо скаже: «Я вас слухаю».
Але блондин і далі нерухомо сидів і мовчав, підперши рукою підборіддя.
- Моя знайома носила на шиї дуже коштовний діамант,- промовив я вже твердіше.
Він мовчав.
- Той Поль Алессандрі, що видавав себе за американця, звернув увагу на її діамант і навіть хотів його купити...
Поліцейський випростався й поклав руки на стіл з рішучістю людини, що хоче покласти цій розмові край.
- Йдеться про вашу знайому? - запитав він.
- Так.
- Отже, ви не перебуваєте з нею в родинних зв'язках?
- Ні.
- Наш відділ називається «Розшук в інтересах родини», а ця особа, якщо я правильно вас зрозумів, до вашої сім'ї не належить.
- Ні.
- Таким чином...
Він розвів руками з таким безпорадним виглядом, який більше личив би священнослужителеві.
- Та й, знаєте... я до таких зникнень звик. Здебільшого втечі... Ви певні, скажімо, що ваша знайома не подалася з тією парою у мандри? А вам вирішила поки що нічого не повідомляти.
І все-таки я спромігся пробурмотіти:
- Я читав у газеті, що автомобіль марки «опель» розбився на дорозі між Ментоном і Кастелларом.
Блондин потер руки з тою самою набожністю святого отця.
- На Лазуровому березі дуже багато «опелів» розбиваються на дорогах...
Він підвівся, взяв мене під руку і, ввічливо підштовхнувши до дверей, сам розчинив їх переді мною.
- Шкода... Ми нічим не можемо вам зарадити... - І показав на прибиту до дверей табличку.
Після того, як двері зачинились, я ще добру хвилину стояв у коридорі під круглою лампою, втупивши очі в голубі літери: «Розшук в інтересах родини».
Опам'ятався я в парку Альберта І й відчув, що тепер уже нічого не вдію. Брала злість на того поліцейського, що поставився до мене так байдуже. Він не дав мені навіть соломинки, за яку я міг би вхопитися, не виявив найелементарнішої професійної зацікавленості. Урвав мене саме тоді, коли я ладен був розповісти геть усе. Тим гірше для нього. Адже це - не така звичайна справа, як йому здалося. Що ж, через власну необачність він втратив нагоду дістати підвищення на службі.
Може, я не до ладу розповідав, треба було говорити не про Сильвію, а про «Південний хрест». Що таке наше життя, наш окремий випадок проти тривалої і кривавої історії цього каменя?! Всього лиш епізод, що доповнив решту, та й навряд чи він буде останній...
Ще в перші дні нашого перебування в Ніцці у книгарні на вулиці Франції, де ми купували детективні романи, я знайшов тритомну працю Б. Бальмена «Біографічний словник коштовностей». Цей Бальмен, експерт з питань коштовностей при апеляційному суді в Парижі, переписав кілька тисяч коштовних каменів. Ми з Сильвією випадково розгорнули словник на статті «Південний хрест».
Бальмен присвятив діаманту з десяток рядків. Камінь був серед коштовностей, викрадених у графині дю Баррі вночі з 10 на 11 січня 1791 року. Про нього нічого не чули до жовтня 1917 року, коли діамант було вкрадено у Фанні Робер де Тессанкур (Париж, XVI округа, вулиця Сайгонська, 8). Злодія на ім'я Серж де Ленц заарештували, однак Фанні Робер де Тессанкур одразу ж забрала свою заяву назад, оскільки Ленц, як вона запевнила, був її друг. Камінь, за висловом Бальмена, «виплив на поверхню» аж у лютому 1943 року, коли Жан Террай продав його Луї Паньйону. В картотеці поліції зазначено, що за діамант сплачено німецькими марками. Згодом, у травні 1944 року, Луї Паньйон продав його Філіппові Беллюну, на прізвисько Пачеко (народився в Парижі 22 січня 1891 року, батько - Маріо, мати - Еліана Веррі де Гульст, місце проживання невідоме).