- Так.
Вона скинула темні окуляри й поглянула на мене ясними очима. Діти вже покинули гратися в басейні, і ми залишилися самі.
- Вам не жарко?
- Ні. А чому?
Я не роззувся, хоч ходити в черевиках тут було заборонено, а круг шиї в мене теліпався светр.
- А мені сонце набридло,- мовила вона.
Ми з нею пройшли на другий край басейну, де стіна зеленого плюща давала затінок і прохолоду, й посідали поруч у кріслах зі світлого дерева. Вона загорнулася в білий халат і повернулась до мене.
- То що ж ви збираєтесь тут фотографувати?
- Пляж...
І я широким жестом показав на басейн, трамплін, гірку, роздягальні й далі - на ресторан просто неба, біла альтанка якого здіймалася на стовпах оранжевого кольору, на блакитне небо й темну стіну плюща позад нас.
- Я ось думаю, може, треба робити кольорові знімки... Так легше передати затишок вареннського пляжу.
Вона розсміялась.
- А ви вважаєте, що тут затишно?
- Звичайно.
Вона оглянула мене з іронічною посмішкою.
- І в якому жанрі ви звичайно працюєте?
- Я працюю над альбомом, що називатиметься «Річкові пляжі».
- «Річкові пляжі»? - Вона замислилась.
Я вже хотів розповісти їй про те, чого так і не зрозумів мій видавець,- про паралель із Монте-Карло. Та потім передумав: не варто розводитись...
- Я хочу познаходити всі пляжі, які ще залишилися в околицях Парижа.
- І багато вже знайшли?
Вона простягла мені золотий портсигар, що якось не пасував до її простоти й невимушеності. І, на мій подив, сама припалила для мене сигарету.
- Я сфотографував усі пляжі на Уазі: Адамів острів, Бомон, Батрі-пляж... Крім того, пляжі та курорти на Сені - Війєн, Елізабетвіль.
Її, очевидно, зацікавили ці курорти, про існування яких вона й не підозрювала, хоча до них було палицею докинути. Я відчув на собі її ясний проникливий погляд.
- Та, зрештою, найбільше мені подобається тут... -додав я. - Це саме та атмосфера, яку я шукаю... Думаю, в околицях Варенни я зроблю чимало знімків.
Вона не зводила з мене очей, так ніби хотіла переконатися, що я не жартую.
- Ви справді вважаєте, що Варенна - це курорт?
- Якоюсь мірою... А ви?
- І що ж ви у Варенні фотографуватимете?
- Пляж... Береги Марни... Понтони...
- Ви, мабуть, живете в Парижі?
- Так, але наймаю тут номер у готелі. Щоб зробити добрі фотографії, мені потрібно принаймні два тижні.
Вона поглянула на свій годинник. Чоловічий годинник з масивним браслетом, що підкреслював тендітність її руки.
- Пора на обід. Я вже спізнююсь.
На піску залишився золотий портсигар. Я нахилився, підняв його і простяг їй.
- А-а... так, мені не можна його губити... Це подарунок від мого чоловіка.
Ці слова вона промовила якось невпевнено. Переодягнувшись в одній з кабін, вона вийшла в квітчастому парео [коротка пляжна спідниця (франц.)] і з великою пляжною сумкою через плече.
- У вас гарне парео,- сказав я. - Непогано було б сфотографувати вас у ньому тут, на пляжі, або на Марні, де понтони. Чудовий би вийшов знімок...
- Ви так гадаєте? Парео ж носять на Таїті.
- Так, на Таїті, але тут, на березі Марни, воно має особливо чарівний вигляд...
- Отже, ви хочете, щоб я вам позувала?
- Дуже хотів би.
Вона всміхнулась. Ми вийшли з пляжу на шосе, що тяглося вздовж Марни, й рушили просто його серединою. Жодного автомобіля. Жодної людини. Світило сонце, навкруги панувала тиша та спокій, тішили око м'які кольори блакитного неба, зеленуватих верб і тополь. Навіть води Марни, звичайно важкі й повільні, цього дня були такі легкі, що в них відбивались і хмари, й небо, й дерева.
Ми перейшли через Шенв'єрський міст і попростували далі дорогою, що була обсаджена платанами і звалась Англійською алеєю.
Річкою пропливав човен. Човен оранжевого чи, скоріше, майже рожевого кольору. Вона взяла мене під руку й підвела до узбочини, ближче до води, щоб подивитися на той човен.
А тоді показала на віллу за огорожею:
- Я живу тут... із чоловіком...
І все ж таки мені стало мужності запитати в неї, чи ми побачимось іще.
- Я завжди буваю коло басейну з одинадцятої до першої дня,- відповіла вона.
Вареннський пляж був, як і напередодні, безлюдний. Вона засмагала поблизу білих кабін-роздягалень, а я шукав, під яким ракурсом усе це сфотографувати. Хотілося убгати в кадр і трамплін, і кабіни, й ресторанну терасу з альтанкою, і береги Марни. Заважало те, що річку та пляж розділяла дорога.
- Шкода, що все це не розмістили просто на березі,-промовив я.
Вона мене не почула. Може, задрімала, але за темними окулярами та солом'яним капелюшком цього не видно було. Я сів поруч і поклав руку їй на плече.
- Ви спите?
- Ні. - Вона скинула окуляри, подивилася на мене ясними очима й усміхнулась. - То як, сфотографували пляж?