Вількур вибухнув сміхом. І все поглядав то на мене, то на Сильвію, немов закликав нас у свідки.
- Таж, мамо, йдеться не про те, щоб діамант носити... Досить буде купити його за помірну ціну й перепродати вдвічі дорожче.
Цього разу пані Вількур повернулася до сина і знов скинула чорні окуляри.
- Ти говориш дурниці. На перепродажу меблів та коштовностей завжди тільки втрачають. Боюся, синку, що з тебе ділової людини не вийде. - її тон був щирий і зневажливий водночас. - Сильвіє, чи ж не краще, щоб Фредерік покинув морочити собі голову коштовностями? Це робота тяжка, синку...
Вількур весь напружився. Він уже ледве стримувавсь. Навіть голову відвернув. А мій погляд тим часом ковзнув від ланцюжка до блискучого катера, що з вини хазяїна заблукав у мертвих, тяжких водах Марни...
І я подумав, що хоч би до якого діла він брався, хоч би що робив, хоч би яку ініціативу висував, а все однаково заведе його в таке саме багно... І це був чоловік Сильвії!
Я почув за спиною кроки, і на понтоні з'явився чоловік, що був, мабуть, Вількурів ровесник, Середній на зріст, у вельветовому костюмі та замшевих черевиках, із глибоко посадженими очима й по-баранячому опуклим лобом.
- Мамо, це - Рене Журдан.
Вількур відрекомендував матері незнайомця з такою повагою, таким [46] пафосом, ніби той Рене Журдан у замшевих черевиках і з баранячим лобом та порожніми очима й справді був видатною людиною.
- Хто? - перепитала пані Вількур, навіть не повернувши голови.
- Рене Журдан, мамо...
Гість простяг їй руку.
- Добридень, пані...
Руки вона йому не подала. Навіть не скинула окулярів, демонструючи до нього цілковиту байдужість.
Тоді Рене Журдан простяг руку Сильвії, і та похмуро, не дуже впевнено її потисла. Зі мною він привітався кивком голови.
- Рене Журдан,- сказав до мене Вількур,- мій товариш. - І запропонував йому вільний стілець навпроти мене.
Той сів.
- Уяви собі, Рене, я саме розповідав про діамант. Скажи їм, що це чудовий камінь.
- Чудовий,- прорік Рене, зобразивши на обличчі посмішку - таку саму порожню, як і його погляд.
Вількур нахилився до матері.
- Той чоловік, що хоче продати діамант,- Журданів товариш.
Він промовив це так, мовби кращої рекомендації і бути не могло.
- Я пояснила синові, що в моєму віці носити діаманти вже пізно.
- Шкода, пані. Я певен, від того діаманта ви були б у захваті. Це - історична коштовність. До нього є цілий опис... Камінь називається «Південний хрест».
- Повірте мені, мамо, якщо ви фінансуєте цю справу, я продам його вдвічі дорожче, слово честі!
- Бідний мій Фредерік... І звідки ж він, той діамант? Крадений?
У чоловіка з баранячим лобом вихопився глузливий смішок.
- Та ні, пані... Спадковий. Мій товариш хоче його спекатись, бо йому потрібна готівка. Він керує одною компанією в Ніцці. Я подам вам усі необхідні відомості.
- Ми можемо показати вам камінь, мамо. Перш ніж вирішувати, побачите його на власні очі.
- Гаразд,-втомлено мовила пані Вількур. - Покажете мені той ваш «Південний хрест».
- Завтра, мамо?
- Завтра. - Вона задумливо похитала головою.
- Ходімо, Рене,- сказав Вількур. - Треба поглянути, як там посувається робота. -Він підвівся і став переді мною. -Може, це вас зацікавить... Я саме перебудовую один острівець на Марні за Шенв'єром. Земля належала матері... Ми хочемо обладнати там басейн і нічний бар. Хоча Сильвія, мабуть, вам про це казала, вона ж від вас нічого не приховує...
Зненацька в ньому прокинулася ворожість. Я нічого не відповідав. Думка про те, що його товсті пальці пестять тіло Сильвії, збудила в мені глибоку відразу, і я не бажав відчувати їхній дотик, навіть якби справа дійшла до бійки.
Потім він спустився разом із чоловіком у замшевих черевиках і з баранячим лобом по драбині в катер. Вони посідали поруч, і Вількур нервовими рухами завів двигун. Катер швидко зник за поворотом річки, але вода в ній була надто важка, щоб пінитися за ним.
Пані Вількур довго сиділа мовчки, нарешті звернулася до Сильвії:
- Серденько, піди накажи йому, щоб приніс кави.
- Зараз...
Сильвія підвелась і, коли проходила в мене за спиною, легенько торкнулася руками моїх плечей. Я подумав, чи не доведеться мені лишитись віч-на-віч з її свекрухою до самого вечора.
- Може, нам краще сісти на сонечку? - озвалася до мене пані Вількур.
Ми посідали на краю понтона у двох великих голубих шезлонгах. Вона нічого не казала, тільки невідривне дивилася крізь окуляри на води Марни. Про що вона думала? Про дітей, які не дають нам очікуваної втіхи?
- І які ж будуть ваші фотографії? - запитала вона мене так, ніби хотіла урвати мовчанку лише з ввічливості.