- А ви зовсім вільно розмовляєте по-французькому. Можна подумати, що ви французи.
- Я навчався у французьких школах. Все моє дитинство минуло в Монако. І дружинине теж... Там ми й познайомились.
Вона ствердно кивнула головою.
_ А ви? - раптом запитав він. - В якій галузі працювали в Парижі ви?
- В галузі художньої фотографії.
- Художньої фотографії?
- Так. Я маю намір оселитись у Ніцці й продовжити тут свою роботу далі.
Ніл, здавалося, замислився про те, що таке художня фотографія. Нарешті запитав:
- Ви одружені?
_ Так, одружені,- відповів я, пильно дивлячись на Сильвію.
Моя нещира відповідь не викликала в неї жодного поруху.
Я не люблю, коли мені ставлять запитання, та й хотілося більше дізнатися про них самих. Тож я дав обережному Нілові спокій і звернувся до його дружини;
- Сподіваюся, ваша подорож була приємна?
Вона знітилась і завагалася з відповіддю. Проте Ніл, що почував себе досить вільно, промовив:
- Так. Ми їздили у справах.
- У яких саме?
Він не чекав такого прямого запитання.
- Ну... Це пов'язано з парфюмерною продукцією. Хочу налагодити спільне франко-американське виробництво. Я вже дістав згоду одного дрібного промисловця з Грасса...
- Ви давно цим клопочетесь?
_ Та ні. І тільки у вільний час. -- Ці слова Ніл промовив трохи зверхньо, так ніби натякав мені, що не має потреби заробляти на прожиття. - Ми навіть збираємося створити кілька нових марок парфюмерних товарів. Барбару це тішить.
Нілова дружина знов усміхнулась.
- Так... Я цікавлюсь усім, що стосується парфюмерії,- проказала вона з таким самим непритомним виглядом. - Виробництво - це справа Вірджіла, а я мрію відкрити тут, на Лазуровому березі, Косметичний інститут.
- Не варто поспішати з вибором місця. Монако мені більше до вподоби... Та й не думаю, що в Ніцці такий інститут матиме успіх...
Спогади про цю розмову мене завжди хвилюють, і я шкодую, що не мав тоді паперів, які згодом мені передав Конде-Джонс. Уявляю собі обличчя Ніла, якби я солодким голосом його запитав: «Отже, ви хочете відновити фірму «Токалон»? - І вже ближче, просто на вухо: - Ви той самий Вірджіл Ніл, що жив тут до війни?»
Сильвія мала звичку підносити діамант до рота й торкатися його губами, так наче смоктала цукерку. Ніл сидів навпроти неї, і цей жест не залишився для нього непоміченим.
- Глядіть, щоб він не розтанув!
Це був не жарт. Коли Сильвія розтулила губи й діамант упав на її чорний светр, я помітив, як Ніл прикипів до каменя поглядом.
- У вас гарна прикраса, - всміхнувся він. - Чи не так, Барбаро?
Його дружина повернула голову і почала й собі розглядати діамант.
- Він справжній? - запитала з дитячим виразом на обличчі.
Ми з Сильвією перезирнулись.
- Так, на жаль, він справжній,- сказав я.
Моя відповідь начебто здивувала Ніла.
- Ви певні? Камінь досить чималий.
- Фамільна коштовність. Вона дісталася моїй матері у спадок від її матері,- пояснив я. - І це нас неабияк обтяжує.
-А ви віддавали його на експертизу? - запитав Ніл із ввічливо-зацікавленим виглядом.
- Звичайно... В нас є всі папери на цей діамант. Він називається «Південний хрест».
- Вам не варто носити його з собою, - сказав Ніл. - Якщо він справжній
Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?
- Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.
Ніл насупив брови.
- А що робити? - провадив я. - Найняти сейф у банку?
- Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.
- За штамповку? - Ніл не зрозумів цього слова.
- Ми б його продали,-мовив я. - Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко...
Ніл задумливо дивився на діамант.
- Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.
Я знизав плечима.
- Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.
- Я його вам знайду... І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.
- Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сильвія.
Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив:
- Запрошуємо до нас на каву.
А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.
Сильвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім'є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.
- Божевільні! - кинув Ніл. - Їм аби швидше!
Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.
- Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають на службу... - Потім звернувся до мене: - А вам не доводилося служити в якійсь конторі?
Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:
- Будинок там, вище. Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту... Самі побачите. Чудова споруда!
Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом «Шато-Азюр».
- Цю назву віллі дав мій батько, - сказав Ніл. -Він збудував її перед війною.
Його батько? Це мене трохи заспокоїло.
Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім'є. Ця вілла нагадувала палац «Тріанон» і здалася мені розкішною.
- Барбаро, будь ласка, каву.
Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.
Ми посідали в крісла із світлого дерева, які мені судилося знову побачити тут через рік, коли мене приймав Конде-Джонс. Але басейн перед нами був із водою. На її зеленкуватій поверхні плавало дрібне галуззя та зів'яле листя. Ніл узяв з землі камінчика й кинув його так, що він підскочив над водою.
- Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,- промовив він.
Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур'яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.
- Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи. - В його голосі наче почулися щирість і сум. - За батькових часів усе було інакше... Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?
Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.
- А ваш батько й досі тут живе? - запитав я в Ніла.
- Мій батько помер.
- Пробачте...
Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.
- Мені слід було б продати цей будинок... Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад...
Сильвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї, і риси. його обличчя ледь помітно напружились - так наче він злякався, що Сильвія побачить щось підозріле.