«Так, — сказав Клейтон. — Мені здається, я навіть можу вам сказати, яку».
«Ну?»
«Оцю», — сказав Клейтон і якось чудно зігнув, сплів і розняв руки. «Так».
«Оцього саме, бачите, він не міг правильно зробити. Але як ви...?»
«Більшу частину цього діла, а зокрема, як ви все це вигадали, я не розумію зовсім, — сказав Сандерсон, — але оцю саме фазу я розумію, — він подумав трохи. — Існують серії жестів, зв'язаних з одною галуззю есотеричного масонства. Може, ви знаєте: чи хто-небудь з вас... ні. — Він помислив ще трохи. — Я не бачу нічого в тім, що я покажу вам правильний жест. Зрештою, коли ви знаєте, то знаєте; коли ні, то ні».
«Я не знаю нічого, — сказав Клейтон, — окроме того, що той бідолаха робив цієї ночі».
«Ну нехай», — сказав Сандерсон і дуже старанно поклав свою череп'яну на полицю над каміном.
Потім він дуже швидко зажестикулював руками.
«Так?» — спитав Клейтон, повторюючи жести.
«Так», — сказав Сандерсон і знову взяв у руки свою люльку.
«А тепер, — сказав Клейтон, — я можу проробити все це діло правильно».
Він випростався перед вогнем, що вже загасав, і всміхнувся до нас усіх. Але мені здається, в його усмішці було деяке вагання.
«Коли я почну...» — сказав він.
«Я проти цього», — сказав Віш.
«Пусте, — сказав Івенс. — Матерія — вічна. Невже ви думаєте, що отакий-о фокус міг би втягти Клейтона в царство тіней. Нєє! Ви можете робити це, Клейтон, я цілком того певний, аж поки пальці не одваляться од рук».
«Не думаю, — сказав Віш, підвівся й поклав руки Клейтонові на плечі. — Я вже наполовину пойняв віри вашій історії, і я не хочу, щоб це робилось».
«Боже ж мій, — сказав я, — Віш злякався».
«Так, злякався, — сказав Віш з справжнім чи удаваним напруженням, — я гадаю, що коли він перейде ці рухи правильно, він згине».
«Нічого подібного з ним не буде, — сказав я. — Існує для людей тільки один шлях, щоб вийти з цього світу, й Клейтонові до цього зосталося ще тридцять років. Крім того... отакий дух! Чи ви думаєте?..»
Віш перебив мене своїм рухом. Він вийшов з плутанини наших стільців, став біля столу і стояв там. «Клейтон, — сказав він, — ви дурень».
Клейтон з гумористичним вогником сміху в очах посміхнувся йому в відповідь.
«Віш, — сказав він, — правий, а ви всі помиляєтесь. Я згину. Я дійду до кінця отих пасів, і коли останній змах продзичить у повітрі — престо! — цей килимець буде порожній, у кімнаті всі будуть приголомшені, і пристойно одягнений джентльмен у три з половиною пуди вагою гепнеться в царство тіней. Я певний. Ви теж цього упевнитеся. Я не сперечатимуся більше. Спробуймо це діло».
«Ні», — сказав Віш, ступив до Клейтона і змовк, а Клейтон уп'ять звів свої руки, щоб знову повторити паси духа.
У цей момент ми всі були в напруженому настрої найбільше через поведінку Віша. Ми сиділи всі, звернувшись до Клейтона, принаймні я дивився на нього з якимсь почуттям, тугим і закляклим, неначе від потилиці аж до середини стегон моє тіло зробилось сталеве. І от серйозно й урочисто, зовсім спокійно, Клейтон нахилявся й совав і махав руками й ногами. Коли він наближався до кінця, щось підкочувалось до горла, Щось дзвеніло в зубах. Останній жест, я вже казав, полягав у тім, щоб широко розвести руки, стоячи горілиць. І коли він, нарешті, розмахнувся зробити цей останній пас, я перестав дихати. Це було смішно, ясна річ, але ви знаєте це вражіння від оповідань про духів. Це було після обід у химерному старому, напівтемному домі. Чи він, все ж таки?..
Він спинився на одну незабутню мить, з розкритими руками і дивлячись угору, упевнений і світлий у сяйві висячої лямпи. Ми переживали цю мить наче століття, потім всі ми немов зітхнули наполовину з безмежним полегшенням, наполовину з заспокойливим: «Ні!». Бо на око — він не пропав. Це все були дурниці. Він розповів дурну історію — і йому пощастило нас майже переконати, тільки й того... і тоді, в цей мент, обличчя Клейтонові змінилося. Воно змінилося, як міняється освітлений будинок, коли раптом загасне в нім світло. Його очі зненацька зробились витріщеними, його усмішка замерзла на його вустах, і він став тихо. Він стояв, легесенько хитаючись. Цей мент теж був, як вічність.
І враз зарипіли стільці, й ми зрушили з місця. Його коліна здали, і він упав перед себе; Івенс звівся й схопив його в обійми...
Нас уразило всіх як громом. З хвилину, я гадаю, ніхто з нас не міг зв'язати двох слів. Ми бачили, але не могли пойняти віри...
Коли я опам'ятався з тьмавої закляклости, я побачив, що стою навколішках перед ним, його жилетка й сорочка були розірвані, і рука Сандерсона лежала на його серці.
Так, простий факт, що був перед нами, міг дуже добре ждати на нашу ласку; ніщо нас не підганяло розбиратись. Він лежав там з годину; він лежить глибоко в моїй пам'яті, темний і надзвичайний аж до сьогодні. Клейтон справді перейшов у царство тіней, що лежить так близько й так далеко від нашого світу, і він пішов туди єдиним шляхом, можливим для простого смертного. Але чи він дійсно перейшов туди через те, що повторив жести Духа, чи його ударила апоплексія всередині дурної байки — як нас хотів запевнити коронер — це не мого суду діло; це одна з тих не з'ясованих загадок, що мають зоставатися невирішені, поки не буде загального розв'язання всіх речей. Все, що я запевне знаю, це те, що в той самий момент, у ту саму мить, як він закінчив ці паси, він змінився, схитнувся й упав долі перед нами — мертвий!
Примітки
Оповідання Герберта Джорджа Велза (або Уеллса) “The Story of the Inexperienced Ghost” було вперше опубліковано в “Strand Magazine” у березні 1902 року.
Український переклад під назвою «Недосвідчений дух» вперше надруковано у журналі «ВАПЛІТЕ», № 2, 1927 р., у статті «Аналіза фантастичного оповідання», де переклад додавався до докладного аналізу побудови цього оповідання. Переклад і аналіз написав Майк Йогансен. 1928 року переклад з аналізом були надруковані в книзі Майка Йогансена «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків».
Прочитати йогансенівський аналіз «Недосвідченого духа» Герберта Велза можна у виданнях: «ВАПЛІТЕ», № 2, 1927, стор. 151-162; «Майк Йогансен. Як будується оповідання», Харків, «Книгоспілка», 1928, стор. 93-110; «Майк Йогансен. Вибрані твори», Київ, «Смолоскип», 2001, стор. 434-448.
В оформленні обкладинки даної публікації використано ілюстрацію до оповідання Г. Дж. Велза «Недосвідчений дух», що її нарисував художник Ф. Дж. Мурсом (F. G. Moorsom).