Першим наслідком такого виховання стало побожне схиляння хлопчика перед грошима. Він просто ненавидів своїх злиденних родичів — батька, матір, Джулію, всіх. Ненавидів їхнє жалюгідне житло, несмак, брак жаги до життя, постійну стривоженість і ниття через три зайво витрачені пенси. Найчастіше в будинку Комстоків можна було почути: «Це нам не по кишені». Тоді гроші йому були потрібні лише для задоволення своїх дитячих забаганок. Чому не можна гарно вдягатися, їсти цукерки і ходити в кіно, коли цього хочеться? Він звинувачував батьків у їхній бідності, ніби вони потрапили в таке становище навмисно. Чому вони не можуть бути такими, як решта батьків заможних хлопчиків зі школи?
Гордону ж здавалося, що бути бідними їм подобалося. Такий вже хід думок у дитини.
Та з віком ця логіка не зникла. Просто дещо змінилася. В школі він уже освоївся, над ним не так сильно знущалися. Зірок з неба не хапав — додаткові заняття не відвідував, на стипендію не тягнув, та кумекав не гірше за решту однокласників, а деколи навіть і краще. Читав заборонені дирекцією книжки, висловлював нетрадиційні погляди на англіканську церкву, патріотизм і шкільне братство. З часом почав писати перші вірші, надсилати їх в «Атенеум», «Нову добу» і «Вестмінстерський вісник». Але жодне з цих видань не погодилося їх надрукувати.
Звісно, були в його школі хлопці, з якими йому вдавалося ладнати. В кожній приватній школі можна було знайти представників інтелігенції з критичним мисленням. А в ті часи, відразу після війни, бунтарський дух охопив Англію настільки сильно, що потрапив навіть за огорожу навчальних закладів. Молодь, навіть зовсім юні хлопці, навідріз відмовлялися слухатися старших; тоді будь-хто, в кого бодай трохи працювали мізки, вважав себе революціонером. Старше покоління (ті, кому було за шістдесят) заволало про небезпеку «підривних ідей». Гордон зі своїми друзями добряче розважалися, сповідуючи ті «підривні ідеї». Цілими днями просиджували в редакції своєї щомісячної газети «Більшовик», яку розмножували на копіювальній машині. В ній пропагувалися ідеї соціалізму, вільного кохання, закликали до розвалу Британської імперії та розпуску її збройних сил і таке інше. Було весело. Який розумник шістнадцяти років не вважає себе соціалістом? У такому віці гачка під приманкою не видно.
Уже тоді Гордон почав розуміти, як влаштований бізнес; раніше за однолітків второпав — уся сучасна торгівля побудована на принципі: надури когось, перш ніж надурять тебе. Як не дивно, та на цю думку його наштовхнули рекламні проспекти в метро. Цікаво, чи міг він подумати тоді, що колись і сам працюватиме у рекламній фірмі? Але, як з’ясувалося пізніше, для ведення бізнесу недостатньо самого лише вміння дурити людей. Згодом для Гордона стало очевидним — люди піднесли гроші на рівень культу; їм поклонялися. Можливо, це єдина релігія, яка залишилася. Гроші зайняли місце Бога. Поняття добра і зла зникло, його місце зайняло поняття успіху і невдачі. Божі настанови звелися до двох заповідей: одна для тих, хто наймав на роботу — «твори гроші!», а інша для рабів та підлеглих — «бійся втратити роботу!» Десь тоді до рук Гордона і потрапила книжка «Філантропи у дранті», в якій йшлося про тесляра, який заклав усе, що мав, окрім своєї аспідистри. Після цього аспідистра стала для Гордона певним символом. Аспідистра — квітка Англії. Це її зображення треба було розмістити на армійській формі замість єдинорога та лева. Цій країні не загрожує жодна революція, доки з її вікон виглядає листя аспідистри.
Він більше не ненавидів своїх родичів, принаймні не так сильно. Вони й досі викликали у нього відчуття депресії: бідолашні тітки і дядьки, які повсихали від старості і злиднів (двох чи трьох з них уже не було серед живих), зовсім знесилений батько, зблідла і «слабенька» матір (проблеми з легенями), що постійно була на нервах, і вже повнолітня Джулія, яка сумлінно працювала зрання аж до смеркання, а пристойної сукні у шафі так і не мала. Тільки зараз Гордон усвідомив, у чому їхня проблема. Вона не в тому, що їм бракувало грошей, а в тому, що вони жили у світі, в якому статок вважався достоїнством, а бідність ґанджем. Вони всім серцем вірили в силу грошей і страждали від свого становища. Не могли просто жити, як то роблять інші, навіть ті, хто взагалі не має грошей. А найбіднішим із середнього класу це вдається. Варто зняти капелюха перед тим простим робітником з фабрики, що з чотирма пенсами в кишені не боїться зробити пропозицію одружитися своїй дівчині! Принаймні в його жилах тече кров, а не калькульовані цифри доходів і видатків.
Так розмірковував наївний юний егоїст. У житті тільки два шляхи, думав він: бути багатим або навмисно відмовитися від матеріальних благ; або гроші, або аскеза. Найгірше, що може статися — поклонятися грошам, не володіючи ними. Сам він змирився з тим, що йому не судилося збагатіти в цьому житті. Йому навіть на думку не спадало, що він може бути наділений такими талантами, які могли б принести йому пристойний заробіток. Таку «послугу» зробили йому вчителі: втовкмачили в голову, що він бунтар-невдаха, який ніколи не «досягне успіху» в житті. І він спокійно це прийняв. Тим ліпше — не доведеться вдавати, що маєш чогось «досягати». Відтепер його єдиною метою стало всіляко уникати цього «успіху». Краще вже бути королем у пеклі, ніж слугою в раю; і якщо на те вже пішло, то служити легше чортам, аніж янголам.
Уже в шістнадцять Гордон визначився, з чим він прагне боротися — з усюдисущим ідолом грошей і служінням йому. Грошам було оголошену війну (потайки, звісно).
Рік потому помер батько, залишивши лише двісті фунтів. Джулія на той час вже кілька років працювала: спершу в державній установі, а згодом, закінчивши кулінарні курси, у паскудному кафе (для дам) біля станції метро «Графський двір». Сімдесят дві години на тиждень за двадцять п’ять шилінгів, плюс безкоштовний обід, з яких майже половину вона витрачала на сімейні видатки. За таких обставин, звісно, найрозумнішим було б забрати Гордона зі школи і прилаштувати його до якоїсь роботи, а гроші віддати Джулії, щоб та могла порядкувати у власному кафе. Але на заваді стала типова родинна дурість і ставлення до грошей. Ані Джулія, ані мати й чути не хотіли про те, щоб Гордон покинув навчання. Опинившись у заручниках безглуздого снобізму середнього класу, вони б радше пішли до трудового табору, ніж дозволили Гордону залишити школу до того, як йому виповниться вісімнадцять. Дві сотні фунтів мають піти на завершення синової «освіти». Гордон не опирався. Через оголошення війни грошам меншим егоїстом він не став. Йому аж ніяк не здавалася оптимістичною думка про необхідність йти працювати. А кого в такому віці вона може привабити? Перекладати папірці в якомусь запилюженому офісі! Його рідня вже починала обговорювати, куди б його влаштувати у житті, приміряючи «надійні місця». Молодому Смітові дісталася така хороша посада в банку! А яке чудове місце отримав Джонс у страховій компанії! Від усіх цих історій Гордона нудило. Здавалося, їм так і кортіло поховати живцем всіх юних англійців на цвинтарі «надійних місць».
Та проблема нестачі грошей нікуди не зникала. Треба було щось вирішувати. До заміжжя мати Гордона працювала вчителькою музики, та навіть після весілля мала час від часу брати учнів, коли у родині було зовсім сутужно з фінансами. От і зараз вирішила повернутися до викладацької практики. У передмісті не так уже й складно знайти учнів — вони жили в Ектоні, тож з пристойною погодинною оплатою і внеском Джулії до сімейного бюджету рік-два вони б могли якось протягнути. Та у місіс Комсток почалися проблеми з легенями. Надто вже «делікатними» вони стали в такому віці. Оглядаючи її, лікар, який навідував батька перед смертю, мав стривожений вигляд. Рекомендував їй берегти себе, не переохолоджуватися, дотримуватися збалансованої дієти, та перш за все уникати стресових ситуацій. Нервові заняття з учнями, звісно, не найкращим чином могли вплинути на її здоров’я. Гордону про це нічого не було відомо. На відміну від Джулії. Це була їхня таємниця, яку вони надійно приховували від Гордона.