Выбрать главу

Тільки от роботи ніякої зараз не було. Довелося сісти родичам на шию. Джулія витратила на брата всі свої заощадження. Від сорому його хотілося крізь землю провалитися. От до чого призвели всі його шляхетні думки! До відмови від амбіцій, оголошеній війни грошам і того, що Гордон опинився на утриманні у своєї сестри!

Джулія страшенно переживала за брата. І річ не у витрачених заощадженнях. Вона покладала на Гордона такі надії! Він єдиний з Комстоків мав шанс «вибитися в люди». Вона й досі вірила, що одного дня Гордон поверне родині всі втрачені статки. Він же такий «розумник» — звісно, він впорається, якщо захоче. Два місяці він жив з тіткою Анджелою в її тісному будинку у Хайгейті (зі старенькою тіткою, яка вже геть усохла і ледь могла прогодувати саму себе). Цього разу Гордон насправді активно шукав роботу, та дядько Волтер вже нічим не міг йому допомогти. Його колись впливові друзі тепер самі опинилися за бортом. Та вкрай несподівано доля усміхнулася Гордонові — через когось, хто товаришував з братом тієї пані, на яку працювала Джулія, його влаштували в бухгалтерію рекламного агентства «Новий Альбіон».

«Новий Альбіон» — одне з численних рекламних агентств, офіси яких після війни з’являлися мало не на кожному розі. Продукти капіталізму, що переживав свої останні дні. Ця маленька контора не гребувала жодними замовленнями: широкоформатні плакати з рекламою поживної вівсянки, борошна та всякої всячини. Але спеціалізувалися вони на рекламі капелюшків і косметики, яка розміщувалася у жіночих журналах. Іноді готували невеликі оголошення для тижневиків, як-от реклама піґулок від ПМС, «Гороскоп від професора Раратонго», «Сім секретів Венери», «Секрети шиття», «Як заробити п’ять фунтів», «Лосьйон з кипарисового листя для волосся — надійний захист від лупи» й таке інше. У штаті агентства були, звісно, й ілюстратори. Так Гордон познайомився з Розмарі. Вона працювала у «студії». Минуло чимало часу, перш ніж Гордон насмілився заговорити до неї. Для нього вона довго залишалася далеким персонажем, мініатюрною фігуркою, яка то з’являлася, то хутко зникала з його поля зору. Її образ більше лякав Гордона, ніж приваблював. Коли вони випадково зустрічалися в коридорах, Розмарі кидала на нього глузливий погляд, сповнений іронії — такий, ніби їй все про нього відомо. В такі миті Гордонові здавалося, що її погляд затримується на ньому трохи довше, ніж слід для колеги. Він — простий клерк з бухгалтерії з окладом у три фунти на тиждень — не мав до її творчої сфери жодного стосунку.

«Новий Альбіон» вирізнявся серед решти таких самих фірм своїм новаторським духом. Кожен із тих, хто тут працював, чудово розумів, що реклама і просування продуктів та послуг — одна з найбрудніших справ. Якщо у конторі, яка торгувала фарбою, бодай трохи притримувалися понять комерційної етики, то тут такі речі просто висміювали. Більшість тутешніх співробітників — послідовники жорсткого стилю управління й американізації, для них, окрім грошей, не існувало нічого святого. Працювали вони, спираючись на власну систему принципів. Авдиторія — свині, а реклама — брязкіт помийного відра. Та під цим цинізмом ховалася наївна віра — поклоніння богу грошей. Гордон обережно придивлявся до них. Як і раніше, працював він без особливого ентузіазму, тож колеги ставилися до нього зверхньо. Для нього нічого не змінилося. Він і надалі зневажливо ставився до грошей й продовжував плекати надії вирватися з-під їхньої влади.

Він вертівся у світі грошей, але до нього не належав. Щодо персонажів, які його оточували — слимаків у котелках та випускників-кар’єристів з американських бізнес-шкіл, — їхня поведінка його просто тішила. Йому подобалося вивчати їхній рабський менталітет, який тримався на страхові втратити роботу. Він мало не почав робити нотатки.

Одного разу виникла доволі цікава ситуація. Хтось побачив у газеті Гордонів вірш і розповів решті, що «у колективі завівся поет». Звісно, з нього тут же почали глузувати (але то були не злі жарти) і дали йому прізвисько «бард». Та у всьому цьому вгадувалася якась зневага: думки колег щодо Гордона підтвердилися — йому, хлопцю, що пише вірші, навряд чи вдасться колись пробитися. Та тут стався неочікуваний поворот. Варто було всім почати жартувати через поетичний талант Гордона, як його до себе на розмову викликав головний менеджер — містер Ерскін, який до цього і не чув про Гордона.

Містер Ерскін був огрядним, повільним чоловіком зі здоровим рум’янцем і абсолютною нездатністю виражати емоції. Його зовнішність і манера говорити змушували його співрозмовників думати, що він має якийсь стосунок до скотарства чи фермерства. Його думки були такими ж повільними, як і його рухи, а на обмірковування інформації йому потрібно було чимало часу. Лише Господу Богу відомо, яким чином йому дісталася керівна посада в рекламному агентстві. Проте містер Ерскін був непоганою людиною. Йому геть не притаманною була манера додавати своїй особі важливості та статусу. Якимось чином такі його риси навіть грали йому на руку. Так, завдяки їм він оцінював людей за їхніми здобутками і досить вдало підбирав талановитих працівників. Новина про те, що Гордон пише вірші, вразила його, ба навіть шокувала. «Новому Альбіону» були потрібні талановиті письменники. Запросивши Гордона на розмову, він спокійно роздивився його і поставив купу загальних запитань. Відповіді він не слухав, а тільки хмикав: «Вірші, отже, пишете. Хм, добре. І у газетах вас друкували. Хм, чудово. Певно, за це непогано платять. Чи не так уже й багато? Певно, не дуже багато. Хм. Поезія. Це, мабуть, зовсім не просто. Компонувати рядки, підбирати рими. Хм, хм. А щось, окрім віршів, пишете? Якість історії, наприклад? Хм, невже? Цікаво. Хм!»

Незабаром, після цієї розмови, без жодних додаткових запитань Гордона підвищили до посади секретаря зі спеціальних доручень (фактично правої руки) містера Клю — головного штатного копірайтера «Нового Альбіону». Як і будь-яка рекламна агенція, ця шукала фахівців з живою уявою. Як виявилося, набагато простіше знайти талановитого ілюстратора, ніж автора, здатного думати слоганами на кшталт «Кью-Ті соус змусить вас усміхатися від задоволення» чи «Дітлахи не можуть дочекатися, щоб похрумтіти». Зарплатню Гордону не збільшили, але контора покладала на нього великі надії. Вже за рік, якщо пощастить, він міг би стати штатним копірайтером. Годі й знайти надійнішого шляху «вибитися в люди».

Пів року Гордон працював на містера Клю — сорокарічного чоловіка заклопотаного вигляду з пишною шевелюрою, в яку він полюбляв запускати пальці, коли нервував. Стіни його робочого місця, задушливого тісного кабінету, були завішані плакатними тріумфами начальника. Містер Клю дружньо взяв Гордона під свою опіку, показав йому, як саме слід працювати, заохочував вільно висловлювати свої ідеї. У момент призначення Гордона команда працювала над журнальними анонсами антиперспіранту «Квітнева роса» — сенсаційної новинки від «Королеви гігієни», яку компанія готувалася вивести на ринок (якимось чином у цій конторі був задіяний Флексман). І тут приховану ненависть Гордона до офісної праці спіткало випробування. Річ у тому, що з перших днів Гордон продемонстрував блискавичну здатність до написання рекламних текстів — це був вроджений талант. Майже не замислюючись, він жонглював влучними фразами, які надовго в’їдалися в мозок. Гордон мав хист до слів, вправно оперував ними і вперше у житті мав з цього бодай якусь користь. Містер Клю покладав на нього великі надії. Сам Гордон спостерігав за своїми успіхами спершу зі здивуванням, тоді із захопленням, а згодом його охопив страх. І ЦЕ його майбутнє! Грати словами, аби видурювати у дурнів гроші! Іронія долі — мріяти стати «поетом», а зробити кар’єру на написанні рекламних слоганів для антиперспірантів! Проте така ситуація була доволі поширеним явищем. Подейкують, що переважна більшість штатних авторів походить із письменників-невдах. А звідки ж іще їм узятися?

«Королева гігієни» рекламними проспектами була дуже задоволена. Містеру Ерскіну вони теж сподобалися. Тож Гордону підняли оклад на десять шилінгів на тиждень. І щойно це сталося, як Гордона охопив ще більший страх. Гроші заманювали його у пастку, проникали глибоко в його єство. Вони затягували його у прірву, не помітиш, як вона його поглине. Дивна річ життя — постаєш проти ідеології успіху, божишся ніколи не жертвувати життям заради того, щоб «вибитися в люди», хай би як цього кортіло; аж раптом трапляється щось таке — якась випадковість, — і все складається таким чином, що не помітиш, як ти «вже в людях». Потрібно негайно тікати! Забиратися з цього світу, в якому всім заправляють гроші, доки ще не пізно.