Щодо тітки Анджели і дядька Волтера — це була та ще пара! Від одного лишень погляду на них Гордонові здавалося, що він стає років на десять старшим. Дядько Волтер, наприклад, був схильним до депресії. Йому виповнилося шістдесят вісім, а весь дохід від його «посередницьких операцій» разом з відсотками в банку загалом не перевищував трьох фунтів на тиждень. Справами він керував зі скромного офісу на Корстор-стріт, а жив у паскудненькому дешевому пансіоні біля Голландського парку. Це вже, так би мовити, стало традицією: всі чоловіки з Комстоків рано чи пізно опинялися у пансіонах. Дивлячись на бідолашного голомозого дядька — з його чималеньким черевом, задишкою, округлим блідим обличчям з пафосним виразом, що застигло на ньому, згаслими очима з мішками попід ними і звислими вусами, які він безнадійно намагався підкрутити, важко було уявити, що він був молодим. Хіба могло у жилах цієї істоти колись жевріти життя? Чи вилазив він бодай раз на дерево? Чи стрибав сторч головою з узвишшя над водоймою? Чи закохувався колись? Чи варила у нього взагалі голова? У ті свої молоді роки — чи намагався він щось утнути? Можливо, якісь невинні пустощі — кілька склянок віскі у нудних барах, візит до повій на центральному променаді, сумнівний блуд (щось на рівні чуттєвості єгипетських мумій у зачиненому на ніч музеї). А потім довгі роки спустошення, невдалих спроб побудувати свій бізнес і тихого згасання на самоті. Та попри це, дядько у свої роки не здавався нещасним.
Була у нього така собі забавка — хворіти. А хворів він, за його власними словами, мало не на всі недуги, які тільки можна знайти у медичному довіднику. Ще й повсякчас цим вихвалявся. У Гордона складалося враження, що у дядьковому пансіоні (іноді він навідувався туди) тільки те і робили, що скаржилися на здоров’я. У напівтемній вітальні парами сиділи підстаркуваті джентльмени і обговорювали симптоми своїх недуг. Їхні розмови нагадували бесіди сталактитів зі сталагмітами у печерах: кап, кап. «Як ваш радикуліт?» — запитує сталактит у сталагміта. «Мені здається, солі дають результат», — відповідає сталагміт. Кап, кап...
А чого варта була тітка Анджела! Їй було шістдесят дев’ять. Гордон всіляко намагався відігнати від себе будь-які думки про неї. Бідолашна, люба, добродушна і постійно депресуюча тітка Анджела! Вся у зморшках, з жовтуватим відтінком обличчя, геть усохла. Тісниться на своїй половині крихітного котеджика в Хайгейті під назвою «Кущ шипшини». Бранка палацу, що височіє на гірських вершинах, вічна діва Анджела, вуст якої не торкався жоден чоловік, тіло якої не знало чоловічих обіймів. Цілими днями у повній самоті ходить туди-сюди, тримаючи в руці жмут пір’я неслухняної індички: змітає пил з листя аспідистри і полірує розкішний порцеляновий сервіз виробництва фабрики «Корона Дербі», який ніколи не був у вжитку. Час від часу балує себе горнятком добротного чорного чаю, який їй привозять із заморських країв. Привітна, добра але ніким не кохана тітка Анджела! Її рента становила дев’яносто вісім фунтів на рік (тобто тридцять вісім бобів на тиждень), та зі звичкою, що притаманна всім представникам середнього класу вести розрахунки виходячи виключно з річного прибутку, вона витрачала на побутові витрати вісімнадцять пенсів. Їй, певно, довелося б голодувати, якби не Джулія, яка приносила з кафе пакунки з тістечками і сендвічами і вручала їх тітці зі словами: «Ось, тут дещо лишилося після зміни, не викидати ж» — так, наче Анджела цього насправді і не потребувала.
Попри це, у бідолахи тітоньки лишилися маленькі втіхи — у бальзаківському віці в ній спалахнула пристрасть до читання. Недалеко від дому була публічна бібліотека. За життя дідусь Комсток суворо забороняв своїм донькам читати романи. Тож зовсім не дивно, що розпочавши своє знайомство зі світом літератури лишень 1902-го, тітка Анджела ніяк не могла встигнути за сучасною літературною модою. У своїх вподобаннях вона відставала щонайменше років на двадцять, але старанно намагалася надолужити згаяне. Вона й досі читала Розу Браутон та місіс Генрі Вуд, у роки війни відкрила для себе Гола Кейна і місіс Гамфрі Ворд, а в 20-х роках дісталася Сайласа Гокінга та Генрі Сетон-Меррімена, ну а в 30-х майже, хоч і не до кінця, «перетравила» Максвелла та Вільяма Дж. Локка. Піти далі тітці не судилося. Що ж стосується письменників повоєнної доби, то чутки про «зарозумілий» стиль цих аморальних безбожників назавжди позбавили її шансу зазирнути до їхніх книжок. Є Волпол, є наш Гічінс, а хто такий Гемінґвей?
Таким був 1934-й рік для родини Комстоків. Дядько Волтер зі своїми «посередницькими операціями» і недугами. Тітка Анджела, яка змітала пил з недоторканого сервізу у своєму «Кущі шипшини». Тітка Шарлотта, яка доживала дні у пансіонаті для душевно хворих. Джулія з роботою по дванадцять годин на добу і нічними змінами з «шиття» біля крихітної гасової лампи у комірці. І Гордон, який у свої тридцять років працював за копійки на дурнуватій роботі, ледь зводив кінці з кінцями і страждав над своїм нещасним рукописом.
Певно, були й інші Комстоки, бо ж дідусь Комсток мав одинадцятеро сестер і братів. Та навіть якщо й так, то ті з них, хто лишився живим, імовірно, давно збагатилися і втратили зв’язок зі своїми бідними родичами, оскільки фінансові зв’язки міцніші за кровні. Що ж стосується сімейства Гордона, сукупний річний дохід п’ятьох членів родини, який ішов, серед іншого, й на недешеве утримання тітки Шарлотти у пансіонаті для душевно хворих, не перевищував шести сотень. Разом їм було двісті шістдесят три роки. Жоден із них ніколи не був за кордоном, не брав участі у бойових діях, не порушував закону, не їздив верхи, не подорожував літаком, не одружився і не народив дитини. То ж чому не продовжувати в такому самому дусі? А там і кінець не за горами. Роки минали, час спливав, а у Комстоків не відбувалося нічого нового.
4
Взагалі-то, того вечора й не було вітру. Тихо, спокійно, як напровесні. Гордон пошепки повторював рядки з вірша, який почав складати ще вчора, просто заради власної втіхи. Сьогодні рима здавалася йому вдалою. Непоганий вірш, принаймні, міг би таким стати. Вже й забув, що минулої ночі його мало не нудило від цієї гри слів.
Пишні крони непорушних дерев обрамляло мереживо туману. Десь унизу, в долині, пробіг трамвай. Гордон підіймався пагорбом у місто, він крокував тротуаром, вкритим щільним шаром листя. Різнобарвне, воно шурхотіло під ногами, нагадуючи розсип сухих американських сніданків — наче господиня розсипала пачку хрустких злакових.
Яка чудова погожа днина! Його улюблена пора року — так Гордонові здавалося в цю мить. Він був цілком щасливим (наскільки можна бути щасливим, не випаливши жодної цигарки за день і лишень з двома з половиною пенсами у кишені). Був четвер — скорочений робочий день. Звільнившись пополудні, Гордон прямував до критика Пола Дорінга, який жив на Колрідж-гроув і час від часу влаштовував чаювання.
На збори у Гордона пішла ціла година. З окладом у два фунти на тиждень не так уже й просто вести світське життя. Пообідавши, він одразу ж поголився (доволі неприємна процедура за відсутності гарячої води). Вдягнув свій костюм на вихід, який придбав три роки тому, але він і досі мав пристойний вигляд — головне, не забути напередодні відпрасувати штани під матрацом. Вивернувши комір, зав’язав краватку — таким чином, щоб прикрити дірку. Після цього сірниковою голівкою зішкріб з бляшанки трохи кіптяви, аби відполірувати черевики. Навіть заштопав шкарпетки (голкою, яку позичив у «Лоренгаймі») — марудна справа, та все ж це надійніше, ніж замазувати голі ноги, що світяться в дірках, чорнилом. Окрім цього, роздобув десь порожню пачку «Золотого димку», щоб покласти в неї цигарку з автомата «папіроси по пенні» — невід’ємна деталь для довершеного образу. Не можна ж прийти до чужої домівки без папірос! А з однією цілком припустимо — побачивши одну, всі подумають, що пачка, певно, просто скінчилася. І тут легко можна послатися на банальну забудькуватість.