За хвилину з’явився Ревелстон, без капелюха, проте у лайкових рукавичках. З першого погляду видно статус. Одягнений був у типовому для інтелігенції стилі: старе твідове пальто (шили його на замовлення, і з часом воно набувало ще шляхетнішого вигляду), широкі фланелеві штани, сірий светр і черевики кавового кольору. В такому вигляді він вважав за потрібне з’являтися як на світських заходах, так і в ресторанах — демонстрував протест проти буржуазії, не розуміючи, що низам такі витівки не личать. Він був на рік старший за Гордона, але виглядав молодшим; високий, худорлявий, але широкоплечий, з грацією і аристократичними манерами. Та в цих його жестах і манері триматися було щось дружнє. Якась постійна готовність піти назустріч. Висловлюючи свою думку, він завжди чесав ніс, ніби за щось вибачаючись. Насправді, кожним своїм вчинком у житті він вибачався за свої статки. Якщо Гордона легко можна було образити натяком на порожні кишені, то Ревелстона — навпаки, фразою про грубий гаманець.
— Отже, ви вже пообідали? — інтелігентно перепитав Ревелстон.
— Так, щойно попоїв. Та, може, ви хочете їсти?
На годиннику було двадцять по восьмій. Востаннє Гордон їв опівдні. Так само, як і Ревелстон. Гордон не знав, чи Ревелстон голодний, але той чудово розумів, що поет, скоріше за все, давно нічого не їв, та й сам Гордон розумів, що редакторові про це відомо. Але кожен продовжував вдавати, що не хоче їсти. Вони лише зрідка обідали разом. Гордон не міг дозволити Ревелстону платити за себе, а ресторани і пристойні заклади були йому не по кишені. Сьогодні лише понеділок, а у нього тільки чотирнадцять пенсів. На них він міг дозволити собі хіба що кілька пінт пива, але аж ніяк не повноцінну страву. Кожна їхня зустріч відбувалася за мовчазної згоди, що вони не витрачатимуть більше шилінга за вечір. Таким чином зберігалася ілюзія, що їхні прибутки перебувають десь на одному рівні.
Вони рушили. Гордонові подобалося йти поруч із ним; він би з радістю взяв його під руку, хоча ніколи б не наважився зробити цього. Поруч з високим і ставним Ревелстоном він виглядав кволим і побитим життям. Свого редактора він обожнював і тому дещо соромився. Окрім елегантних манер, той був наділений рідкісними чеснотами і таким неймовірним ставленням до життя, якого Гордон ні в кого більше не зустрічав. Звісно, все це привілеї заможних людей. Гроші можуть дати дуже багато. Вони дозволяють бути терпимим, розважливим, не метушитися. Та попри все це, Ревелстон був іншим. Не заплив жиром, як більшість представників його класу (або ця доля оминула його, або ж це був результат його власних зусиль). Власне, більшість часу він і витрачав на те, щоб уникнути цієї долі. Саме тому він вкладав стільки зусиль і коштів у видання «Антихриста», який так і не зажив шаленої популярності на ринку. І це ще не все. Він підтримував жебраків на взірець поетів-невдах та вуличних артистів. Щодо витрат на себе, то Ревелстон намагався тримати їх на рівні восьмиста фунтів на рік. І страшенно соромився цього. Розумів, що бюджет не зовсім пролетарський, але не міг прожити на меншу суму. Вісім сотень для нього були як два фунти на тиждень для Гордона — базовий рівень витрат.
— Як справи на роботі? — поцікавився Ревелстон.
— Як завжди. Нудьга страшенна. Веду бесіди зі старими курками про стиль Г’ю Волпола. Але я не скаржуся.
— О, я мав на увазі вашу власну роботу. Письменницьку. Як просуваються «Принади Лондону»?
— О Боже, навіть не нагадуйте! Я з ними посивію скоро!
— Невже так погано? Не йде?
— Та ні йде, тільки не вперед, а назад.
Ревелстон зітхнув. Він настільки звик втішати зневірених поетів, що це стало його єством. Він не почав розпитувати Гордона, чому той «не може писати», або чому «не можуть писати» інші, або чому будь-які їхні спроби на виході звучать торохтінням горошин у великому барабані. Натомість він зі співчуттям відповів:
— Так, мушу визнати, поезія переживає зараз не найкращі часи. Та ви й самі це, певно, бачите.
Гордон притупнув черевиком по тротуару. Він волів би не говорити про «Принади Лондону». Вони йому нагадували про його холодний, самотній барліг і купу паперу, захованого під горщиком з аспідистрою. Він різко урвав Ревелстона:
— Уся ця писанина нікому не потрібна! Стараєшся, нервуєш. І для чого? Хто зараз цікавиться поезією? Навчити блоху танцювати принесло б більше користі.
— Та ви не можете дозволити собі занепасти духом. У наші дні ви робите важливий внесок у літературний процес. От взяти хоча б для прикладу ваших «Мишей».
— «Миші»! Мене від них нудить.
Гордон згадав про вбоге видання з півсотнею кепських віршів — зародків у лабораторних бляшанках з наліпками. «Перспективний» молодий поет. Та де там! Вдалося продати сто п’ятдесят три примірники, решта припадає пилом на полицях. Його накрило хвилею зневаги, ба навіть ненависті до своєї праці — таке трапляється з кожним митцем щоразу, коли мова заходить про плоди їхніх зусиль.
— Непотріб. Збірка відбірного, нікому не потрібного мотлоху.
— Мені здається, попит на книжки взагалі впав, а особливо на поезію. Завелика конкуренція.
— Я не це мав на увазі. Я про самі вірші. Вони бездушні. В них немає життя. І так з усім, чого я торкаюся. Вони не просто вульгарні чи недостатньо хороші, вони просто мертві. — Слово «мертві» відлунням прокотилося в його голові, збуривши цілий потік думок. — А мертві вони тому, що і сам я мрець. Як і ви. Як і всі ми. Мерці у мертвому світі, — додав він.
Ревелстон щось пробурмотів на знак згоди (в інтонації відчувалося, що він почувається винним). Так вони і підійшли до головної (принаймні для Гордона) теми — беззмістовності, хижої природи і приреченості людського існування в сучасному світі, якій неодмінно присвячувалося щонайменше пів години їхньої розмови. І кожного разу Ревелстон почувався ніяково. Звісно, «Антихрист» і мав на меті показати беззмістовність життя в добу занепаду капіталізму. Але цю думку він сприймав тільки в теорії. Бо якось дивно було думати про такі речі з його рівнем прибутків. У ті моменти, коли Ревелстон не розмірковував над долею шахтарів, китайських робітників і безробітних Мідлсбро, життя здавалося йому цілком приємним. До того ж він наївно сподівався, що настане час, коли соціалізм встановить справедливість. Йому здавалося, що Гордон завжди перебільшує. Тож між ними було певне непорозуміння, та манери і чемність редактора не дозволяли йому сперечатися з цього приводу.
Але Гордон — зовсім інший персонаж. З прибутком у два фунти на тиждень йому кортіло побачити, як вся сучасна цивілізація, в основі якої лежать гроші, котиться до дідька в пекло. Він щиро цього бажав. Вони йшли вниз по темній, проте пристойній вулиці з крамницями, які вже були зачинені на ніч. На рекламному щиті на розі виблискувала реклама бульйону швидкого приготування. З одного з вікон визирала аспідистра. Лондон! Один за одним тягнуться сірі ряди самотніх будинків, розділених на квартири й окремі кімнати; це не домівки, а кластери бездушних будівель, що височіють поміж хаосу, який всіх веде в одному напрямку — в могилу. Перед очима Гордона промайнув натовп живих мерців. Він навіть не замислювався над тим, що все це лише виплід його фантазії. Подумки він повернувся до того вечора, коли йому так кортіло, щоб над містом заревли двигуни ворожих літаків. Вхопивши Ревелстона за руку, він зупинився, щоб привернути його увагу до рекламного щита.
— Ось подивіться на це лайно! Тільки подивіться! Хіба вас від цього не нудить?
— Естетичної цінності, мабуть, таки бракує. Але не можу сказати, що мене це сильно дратує.
— А як такі речі можуть не дратувати? Все місто рябіє таким мотлохом.
— Вважаю, це не надовго. Капіталізм доживає свої останні дні. Сумніваюся, що з цього приводу варто перейматися.
— Але ж річ не тільки в цьому. Ви лише погляньте на пику цього хлопця, який на нас вирячився! У ній вся сучасна цивілізація: бездумна, бездушна і приречена. Так у голові і з’являються думки про зброю. Знаєте, на днях я, власне, думав про те, що непогано було б, якби почалася війна. Мені так цього кортіло — я жадав цього всією душею.