Поруч з Розмарі Гордон крокував впевненішою ходою. Він пишався своєю подругою. Люди помічали її, а отже, і його. З нею він більше не почувався невидимим для жінок. І вдягалася вона завжди дуже гарно — для Гордона залишалося загадкою, як їй вдавалося так пристойно виглядати зі своїми чотирма фунтами на тиждень. Особливо йому був до вподоби її капелюх — плаский, з широкими крисами (вони тоді саме входили в моду). Було в ньому щось зухвале. Це складно пояснити, але якимось чином форма цього капелюха пасувала до вигину її спини.
— Мені подобається твій капелюх, — сказав він.
Її вуста відтінила легка усмішка.
— Мені теж, — сказала вона, грайливо вдаривши по крисах капелюха.
Розмарі й далі ображалася на Гордона. Всіляко уникала його доторків. Нарешті, коли вони проминули всі ряди рундуків, вона зупинилася і суворо запитала:
— І що ти собі думав, коли писав мені того листа?
— Тобто?
— Що ти хотів сказати словами «ти розбила моє серце»?
— А хіба не так?
— Що ж, варто було б.
— Не знаю, тобі, певно, видніше.
Гордон відповів жартівливим тоном, але його слова змусили Розмарі уважніше придивитися до нього — занедбана зовнішність, бліде виснажене обличчя, волосся, за яким хтозна-скільки не доглядали. Її лице відразу ж стало м’якшим, хоча вона й продовжувала сердитися. «Чому він зовсім не стежить за собою?» — подумала вона. Дівчина пригорнулася до нього, Гордон обійняв її за плечі, і вони застигли у міцних обіймах, переповнених ніжністю і досадою.
— Гордоне, ти найжалюгідніша істота!
— Чому це?
— Невже так важко стежити за собою? Ти ж як опудало! Подивись лише на це дрантя!
— Цілком відповідає моєму статусу. На два фунти на тиждень не розженешся.
— Але ж це не означає, що треба ходити вбраним, як опудало! Подивися на цей ґудзик, він же геть розламаний.
Повертівши ґудзика в пальцях, вона з жіночою цікавістю підняла вицвілу краватку, очікуючи побачити, що на сорочці ґудзиків узагалі немає.
— Ну звісно! Жодного ґудзика! Гордоне, ти просто нестерпний.
— Кажу тобі, я на такі речі не зважаю. Мій дух вищий за це.
— Але ж ти міг би віддати сорочку мені, я б їх попришивала! О Боже, Гордоне! Ти навіть не поголився! Яке неподобство! Хоча б це ти в змозі робити кожного ранку?
— Я не можу собі дозволити голитися щоранку, — з образою промовив він.
— Гордоне, ти про що? Поголитися нічого не коштує!
— А от і ні. На все потрібні гроші: на чистоту, пристойний вигляд, енергійність, самоповагу — на все. Вся річ у грошах! Я тобі мільйон разів казав про це!
На вигляд доволі тендітна, Розмарі міцно стисла Гордона в обіймах, подивившись на нього як на неслухняного малюка, до якого вона, попри це, мала ніжні почуття.
— Яка ж я дурепа!
— Чому це?
— Тому що кохаю тебе!
— Ти кохаєш мене?
— Звісно. І ти це знаєш. Кохаю до безтями, хоча для цього, вочевидь, немає вагомих підстав.
— Тоді давай відійдемо в якийсь темний куток. Я хочу тебе поцілувати.
— О, так, можу собі це уявити! Цілуватися з чоловіком, який не поголився.
— Що ж, новий досвід.
— Що ж тут нового, Гордоне? Ми знайомі два роки.
— Ну годі вже.
Їм вдалося знайти темний закуток за будинками. Єдине місце, де вони могли залишитися наодинці, — це вулиця. Він притис її до холодної цегляної стіни, і вона, довірливо піднявши обличчя, припала до нього з дитячою ніжністю. І хоча вони відчували дотик тіл одне одного, було таке враження, ніби між ними є якийсь бар’єр. І поцілунок її був дитячим, невпевненим — вона бачила, що він чекає на нього. Так було завжди. Лише зрідка йому вдавалося пробудити в ній справжнє жагуче бажання, а коли навіть вдавалося, ці спогади швидко зникали з її пам’яті, тож йому щоразу доводилося починати все спочатку. В її маленькому тендітному тілі відчувався опір. Їй страшенно хотілося пізнати справжню фізичну близькість, але водночас вона цього боялася. Це б знищило її молодість, той її молодий світ, в якому не було місця сексу і в якому вона воліла жити.
— Ти мене кохаєш? — запитав він, відірвавшись від її вуст.
— Звісно, дурнику. Чому ти постійно питаєш мене про це?
— Мені подобається чути, як ти це кажеш. Чомусь мене завжди беруть сумніви.
— Але чому?
— Ти могла б передумати, наприклад. Варто визнати, я геть не ідеал для юної дівчини. Мені тридцять. Життя мене добряче потріпало.
— Ти кажеш дурниці, Гордоне! Так говориш так, ніби тобі не тридцять, а сто років. Ми ж однолітки, ти пам’ятаєш?
— Так, але ти виглядаєш молодшою.
Розмарі потерлася своєю щічкою об його щетину. Вони дотикалися животами, і Гордон подумав про те, як ці два роки жадав її. Наблизивши свої губи до її вушка, він прошепотів:
— Ти колись погодишся переспати зі мною?
— Так, колись. Але не сьогодні.
— Завжди те саме «колись». Я чую це вже два роки.
— Знаю, але нічого не можу з собою вдіяти.
Він сильніше притис Розмарі до стіни, зірвав з неї смішного капелюха і зарився обличчям в її волосся. Це просто нестерпно — бути так близько до неї і не досягти жодного результату. Він узяв її за підборіддя, підняв її маленьке личко, вдивляючись у нього і намагаючись роздивитися найдрібніші рисочки майже у цілковитій темряві.
— Пообіцяй, що будеш зі мною, Розмарі! Пообіцяй це мені!
— Кажу ж тобі, мені потрібен ЧАС.
— Так, звісно, я не маю на увазі, що це має статися конче зараз. Але пообіцяй, що це станеться незабаром, як тільки випаде нагода.
— Я не можу, не можу цього пообіцяти.
— Скажи «так», Розмарі! БУДЬ ЛАСКА!
— Ні.
Продовжуючи пестити її обличчя, він промовив:
— Що це означає?
Гордон пояснив їй.
— Я не можу, Гордоне. Не можу.
— Скажи «так», Розмарі! Скажи! Хіба сказати «так» не так само просто, як сказати «ні»?
— Ні, не так само просто. Для тебе, можливо, й так. Ти чоловік. У жінок все інакше.
— Ну скажи «так», Розмарі! «Так!» Це ж геть просто. Ну ж бо! Давай.
— Господи, Гордоне, люди подумають, що ти вчиш папугу розмовляти.
— Хай йому біс! Це не смішно.
Не було сенсу далі продовжувати сперечатися. Вони знову вийшли на головну вулицю і пішли далі. Із зовнішнього вигляду Розмарі, з того, як вона вдягалася, як виглядала, можна було багато сказати про її виховання і життєвий досвід. Вона була чотирнадцятою дитиною в одній з тих великих постійно голодних родин середнього класу. Батько її був юристом. Сестри давно повиходили заміж, або навчали дітей у школі, або клацали на друкарських машинках в офісах. Брати працювали на фермах у Канаді чи на чайних плантаціях на Цейлоні або служили в якихось сумнівних полках у Британській Індії. Як і будь-яка дівчина, чия юність була сповнена активної діяльності, вона не поспішала розлучатися з дівоцтвом. Розмарі хотілося залишитися дівчиною. Тому вона й була такою незрілою в інтимному сенсі — зберігала вірність цнотливій атмосфері великої родини. Вона з молоком матері увібрала два правила: жити чесно і не лізти в чужі справи. Вона була справді великодушною — настільки, що жодного разу не дорікнула Гордонові через те, що він мало заробляє.
Гордонові все це було чудово відомо, але зараз він переймався геть іншим. У світлі ліхтарів поруч з підтягнутим, струнким тілом Розмарі він почувався неотесаною потворою. Жалкував, що вранці не поголився. Нишком опустивши руку в кишеню, щоб перевірити, чи не загубив він свій дріб’язок, намацав монети, що залишилися — чотири шилінги і чотири пенси. Еге ж, на вечерю не запросиш. Знову доведеться вештатися вулицями, в кращому разі заскочити в «Ліоне» на чашку кави. От же паскудство! Розважатися з порожніми кишенями!
5