— У вас знайдеться ще одна пляшка такого ж? — запитав він у офіціанта.
— О так, сер! Mais certainement, monsieur[7]! — з ентузіазмом відповів він.
— Гордоне, зупинися! Не треба, — спробувала напоумити його Розмарі.
— Що не треба?
— Замовляти ще одну пляшку. Годі вже.
— Дідько! Принесіть нам іще одну пляшку!
— Так, сер!
Втупивши погляд у свій келих, Ревелстон потер ніс і подивився на Гордона:
— Гордоне, дозвольте мені заплатити за цю пляшку. Мені буде приємно.
— Е, ні!
— У такому разі замов пів пляшки, — попросила Розмарі.
— Цілу пляшку, — повторив Гордон офіціантові.
Після цього запал згас. Вони так само продовжували розмовляти і жартувати, але дотепність Гордона якось потьмяніла, і дівчина за сусіднім столиком відвернулася. Друга пляшка — майже завжди помилка. Це те саме, що ще раз пірнути у воду перед тим, як поїхати додому: хай би яким теплим був день, хай би як тобі подобалося плавати, але останній заплив завжди залишає відчуття смутку. Вино більше не дарувало відчуття магії, здавалося, що й піниться воно вже не так, і бульбашок стало менше (вишуканий напій немов перетворився на звичайну брагу, яку п’ють тільки заради того, щоб якнайшвидше сп’яніти). Гордон відчув, що алкоголь вдарив йому в голову, а точніше сказати, відчув, що досяг балансу між станом тверезості і сп’яніння (коли здається, що тіло твоє розпухло і важко ворушити пальцями). Та попри це, твереза його частина чудово чула все, що відбувається навколо. Розмова більше не викликала такого захвату. Розмарі з Ревелстоном намагалися поводитися стримано — як пара, яка щойно посварилася. Говорили про Шекспіра. Почалося довге обговорення «Гамлета». Всім стало нудно. Розмарі мало не позіхала. Твереза половина Гордона робила якісь зауваження, а сп’яніла лише спостерігала за всім і переповнювалася гнівом. Зіпсували йому весь вечір, хай їм біс! Навіщо було починати цю суперечку через другу пляшку? Все, чого йому зараз хотілося, — це напитися і покінчити з цим усім. Гордон випив дві третини другої пляшки. Але ж хіба від цього ігристого сп’янієш як слід? Зараз би пива — і пінтами, квартами! Справжньої випивки! Але що вдієш. Пізніше замовить. В конверті ще є п’ятірка — може собі дозволити.
Майстерно замаскований серед інтер’єру годинник пробив десяту.
— Будемо рушати? — запитав Гордон.
Ревелстон дивився на свого товариша благальним поглядом: «Дозволь мені оплатити половину рахунку з тобою», — читалося в ньому. Але Гордон його ігнорував.
— Їдьмо в кафе «Імперіал»! — оголосив він.
Навіть рахунок не зупинив його (два фунти за їжу і ще півтора за випивку). Цієї суми він нікому, звісно ж, не показав, але Ревелстон і Розмарі бачили, як він платив. Кинувши офіціанту чотири фунти, Гордон зверхньо додав: «Решту можете залишити собі». Окрім грошей у конверті, у нього залишилося ще десять бобів. Ревелстон допомагав Розмарі одягнути пальто. Поведінка Гордона вивела його з рівноваги. Він і подумати не міг, що вечеря стане в таку суму. Йому боляче було бачити, як Гордон розкидається грошима. Гордона страшенно бісив похмурий вигляд товариша. Чому вони ніяк не заспокояться? У нього є ще цілих п’ять фунтів. І він мав намір спустити їх усі, до останнього пенні. Зовні Гордон виглядав і тримався доволі пристойно.
— До кафе, мабуть, поїдемо на таксі, — сказав Гордон.
— Краще прогулятися! — почала заперечувати Розмарі. — Тут недалеко.
— Ні, ми викличемо таксі.
Сівши у таксі поруч з Розмарі, Гордон, незважаючи на присутність Ревелстона, хотів було обійняти свою подругу, аж раптом з вікна прямісінько йому в чоло хлинув потік холодного повітря. Гордон умить прийшов до тями — йому здалося, що він прокинувся посеред ночі від кошмару з чітким усвідомленням того, що от-от помре і що все його життя — одна велика невдача. Десь хвилину він сидів непорушно. Він чудово розумів, яку дурість вчинив — узяв і викинув просто на вітер п’ять фунтів. На мить перед його очима промайнув образ Джулїї, її сивина, її потьмяніле обличчя. Стара добра Джулія! Присвятила йому все своє життя, а він тільки те й робить, що тягне з неї фунт за фунтом, а тепер навіть не має мужності зберегти цих п’ять фунтів, щоб надіслати їй! Сама лише думка про це вмить повернула тверезість. Скоріше б утекти від цих думок і випити, випити! Так кортіло повернути те відчуття радощів, яке захопило його, як тільки вони переступили поріг «Модільяні». За вікном промайнула яскрава вітрина: італійська бакалійна лавка ще працювала. Гордон постукав у скло до водія і, ледь таксі загальмувало, поліз через коліна Розмарі до виходу.
— Гордоне, ти куди?
— За захватом!
— Що?
— Краще запастися випивкою зараз, за півгодини паби зачиняються.
— Ні, Гордоне! Я не дозволю тобі знову пити. Сьогодні ти вже достатньо випив.
— Чекайте на мене.
Він вийшов з лавки, тримаючи в руці пляшку к’янті. Хазяїн крамнички люб’язно відкоркував її. Розмарі з Ревелстоном тільки зараз здогадалися, що Гордон, напевно, добряче хильнув ще до ресторану. Вони неабияк стривожилися. До кафе вони все ж таки зайшли, але думали тільки про те, як би відправити свого товариша додому. «Будь ласка, не дозволяйте йому більше пити», — шепотіла Ревелстону Розмарі за спиною Гордона. Той тільки похмуро кивав головою у відповідь. Гордон впевнено крокував попереду, не помічаючи нікого довкола. Вони сіли за столик і замовили каву, ледь відмовивши Гордона замовляти бренді. Всім трьом було якось не по собі в цій просторій, задушливій залі з химерним інтер’єром, серед шуму сотень голосів, дзвону посуду і гуркоту джаз-оркестру. Всім їм хотілося залишити це місце. Ревелстон продовжував нервувати через гроші, Розмарі через те, що Гордон напився, а Гордон ніяк не міг вгамуватися, а тепер його ще й почала діймати спрага. Звісно, це була його ідея прийти сюди, але зараз він хотів піти. А от сп’янілій його частині й досі хотілося свята. Так і бачив перед собою барну стійку з кранами для крафтового пива і кухлі, з яких піна ллється через край. Гордон кинув погляд на годинник — зараз майже половина одинадцятої, а за пів години вже зачиняться навіть вестмінстерські паби. Ще можна встигнути (пляшку пива планувалося залишити на потім). Розмарі сиділа навпроти і розмовляла з Ревелстоном, вдаючи спокій, хоча видно було, що вона стурбована. Вони й досі говорили про Шекспіра. Гордон терпіти не міг Шекспіра, а от роздуми Розмарі про його творчість пробуджували у ньому страшенний потяг до дівчини. Її лікті спиралися на стіл, сама вона ледь нахилилася вперед — так, що під тканиною сукні чітко окреслилися її маленькі груди. Гордон згадав її оголене тіло, яке не так давно лежало перед ним на холодній траві. Це його дівчина! Він може займатися з нею коханням тоді, коли йому захочеться. І він вже сьогодні збирався втілити свою мрію в життя. А чому б і ні? Вечір добігав кінця. Вони б могли без жодних проблем знайти якийсь затишний готель, в якому ніхто не ставитиме їм зайвих запитань. Гордон і досі не витратив ті п’ять фунтів. Він спробував грайливо торкнутися своєю ногою її туфельки, але замість цього наступив їй на пальці. Вона відсахнулася від нього.
— Ходімо звідси, — різко сказав Гордон і відразу ж підвівся.
— Так, ходімо, — з полегшенням у голосі погодилася Розмарі.
Вони знову повернулися на Ріджент-стріт. Вдалечині мерехтіли вогні Пікаділлі. Розмарі подивилася у бік автобусної зупинки.
— Уже пізно. Я маю бути вдома до одинадцятої.
— Що за нісенітниці! Спершу ми знайдемо пристойний паб. Ще встигаємо випити пива.
— Ні, Гордоне, тільки не в паб! Я більше не можу пити. І тобі не варто.
— Дурниці! Ходімо!
Обійнявши її, він повів дівчину вниз по вулиці, тримаючи так міцно, ніби боявся, що вона втече. Про Ревелстона він геть забув. Той плентався позаду них і ніяк не міг наважитися залишити їх наодинці (глибоко в душі він відчував, що його обов’язок — наглядати за Гордоном). Розмарі спробувала вирватися з міцних обіймів свого супутника.