— До вас відвідувачі, — повідомив констебль.
Ця новина не викликала у Гордона захвату. Знехотя він підвів голову і побачив перед собою Флексмана та Ревелстона. Хтозна, як вони сюди потрапили, але в цю мить Гордона це не цікавило. Краще б забиралися скоріше.
— Привіт, друже, — озвався Флексман.
— А ти що тут робиш? — втомлено запитав Гордон.
Ревелстон мав жахливий вигляд. Він провів усю ніч на ногах — шукав Гордона. В поліцейській камері він опинився вперше. Унітаз в кутку викликав на його обличчі гримасу відрази. Але Флексмана таким було не здивувати. Він подивився на Гордона.
— І не таке бачили, — оптимістично заявив він. — Налити б йому зараз склянку чогось міцного! Але ж і очі у тебе, Гордоне! Наче їх витягли, кинули в окріп і вставили назад.
— Я добряче напився вчора, — протягнув Гордон, не відриваючи рук від голови.
— Чули вже, друже.
— Послухай, Гордоне, — почав Ревелстон. — Ми принесли гроші, щоб внести за вас заставу, але здається, спізнилися. За кілька хвилин вас повезуть до суду — дешевий театр. Не треба було вам називати свого справжнього імені.
— А я сказав їм своє ім’я?
— Ви все їм розповіли. Я не вслідкував за вами, і якимось дивовижним чином ви вислизнули з того будинку.
— І тинявся по Шафтесбері-стріт з пляшкою в руках, — підхопив Флексман. — Але не варто було чіпати сержанта, друже. Тут ти вчинив дуже нерозумно. Ще й місіс Візбіч запідозрила, що щось не так. Довідалася від твого приятеля, що ти у відділку, і вирішила, що ти когось убив.
— Послухайте, Гордоне, — знову почав Ревелстон.
На його обличчі з’явився знайомий вираз — йому було незручно через те, що він збирався сказати. Стосувалося це, як завжди, грошей. Гордон глянув на нього.
— Так?
— Щодо вашого штрафу. Залиште це на мене, я заплачу.
— Ні, в жодному разі.
— Любий друже, але ж ви потрапите за ґрати, якщо не дозволите мені цього зробити.
— Начхати.
Йому було байдуже — нехай хоч на рік саджають. Звісно, сплатити того штрафу він не міг — для цього не треба було навіть до кишень заглядати, певно, віддав усе до останнього пенні Дорі. Гордон знову ліг на ліжко, відвернувшись від своїх відвідувачів — йому хотілося, щоб вони пішли. Зробивши ще кілька спроб заговорити до нього і не почувши нічого у відповідь, вони нарешті залишили його. Дзвінкий голос Флексмана відлунням котився по коридору.
Решта дня минула ще гірше. Жахлива трясучка у «Чорній Мері» — тісному боксі розміром не більше за кабінку громадської вбиральні. Нестерпне очікування в камері перед засіданням у приміщенні суду (точна копія камери в поліцейському відділку — навіть білосніжних кахляних плиток стільки само, тільки набагато брудніших). Повітря дуже холодне, але від смороду не продихнути. Постійно приводять новеньких: запхнуть до клітки, тоді висмикнуть на кілька годин на час слухання і повернуть назад — чекати рішення судді чи появи нового свідка. Сиділи по п’ять-шість чоловік, і всі на одній лавці. Та найжахливішим було те, що справляти потребу доводилося прямо там, на очах в інших людей. А що робити? Ще й зливний бачок не працював.
Так Гордон просидів до обіду, намагаючись триматися якомога далі від туалету і не зважати на своїх співкамерників. Вони викликали у нього відразу. Але згодом, коли головний біль трохи влігся, він вирішив, що спостерігати за ними не так уже й нудно. Худорлявий хатній грабіжник із сивим волоссям страшенно нервував через те, що станеться з його дружиною і дітьми, якщо його посадять. Затримали його за те, що «огинався біля будинку з наміром незаконного проникнення» — доволі туманне формулювання звинувачення, але з огляду на попередні судимості була небезпека потрапити за ґрати. Він ходив туди-сюди камерою, нервово загинаючи пальці на правиці. Біля Гордона сидів глухонімий, від якого страшенно тхнуло. Далі — єврей середнього віку у пальті з хутряним коміром. Поїхав до Абердина закуповувати кошерне м’ясо для великої компанії, спустив двадцять сім фунтів на повій і тепер вимагав, щоб його справу передали рабину. За ним сидів власник пабу, який привласнив кошти Різдвяного клубу — дебелий, вельми люб’язний чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти з червоним обличчям (якби не тримав пабу, міг би легко зійти за букмекера). Його родичі повернули вкрадені гроші, але члени клубу вирішили все одно позиватися до суду. Щось у вигляді цього чоловіка тривожило Гордона. Тримався він з гідністю, але час від часу його погляд згасав, а в очах застигала така порожнеча, що Гордонові ставало лячно. Ось він — власник закладу в дорогому вбранні, якийсь ще місяць тому жив повнокровним життям, а тепер його майбутнє зруйноване. Опинився в тій самій пастці, що і решта власників лондонських пабів, — згодом його майно продадуть, власність конфіскують, а після в’язниці йому вже не світить ані свій паб, ані якась інша робота.
День тягнувся нестерпно довго. Курити дозволяли, хоча сірники були заборонені (констебль іноді давав прикурювати крізь вічко у дверях). Цигарок ні в кого не було — рятував щедрий власник пабу, в якого, здавалося, кишені були набиті ними. Приводили нових підсудних, старих забирали. До камери на півгодини запхали балакучого голодранця, який тільки те й робив, що товкмачив, що сталася якась помилка. Він не викликав довіри у решти. «Підсадний», — кинув хтось. Кажуть, таких іноді навмисно підсаджують під виглядом підсудних. Був момент, який усіх налякав, коли констебль сказав, що у сусідній камері сидить вбивця (чи без п’яти хвилин убивця) — юнак вісімнадцяти років, який штрикнув ножем у живіт повію, і та тепер на межі життя і смерті. А якось у вічко зазирнув блідий, виснажений священник, мовив до хатнього крадія: «Знову ти тут, Джонсе!» і пішов геть.
О дванадцятій покликали на так званий обід (кружку чаю і два шматки хліба з маргарином). Втім, їжу можна було замовити за гроші. Власникові пабу принесли кілька накритих кришками страв, але у нього не було апетиту, тож він майже все роздав іншим. Ревелстон залишився чекати на рішення у справі Гордона і був неподалік, але не знав цих тонкощів і не додумався принести товаришу обід. Тим часом до зали засідань викликали хатнього злодія і бізнесмена, а згодом привели назад чекати на машину, яка мала відвезти їх до в’язниці, — кожному дали по дев’ять місяців. Власник пабу розпитував товариша у нещасті, як воно ведеться за ґратами. Вони детально обговорювали бридкі подробиці, пов’язані з перебуванням чоловіків у в’язниці без можливості спілкування з жінками.
О пів на третю дійшли до слухання справи Гордона, і все відбулося так швидко, що довге очікування в камері здавалося просто абсурдним. Гордонові запам’ятався тільки герб за спинкою крісла судді. «Джон Сміт — розпивання алкогольних напоїв у публічному місці. Штраф — шість шилінгів. Наступний!» Підсудні рухалися один за одним, як клієнти біля театральної каси. Кожному приділяли не більше тридцяти секунд. На Гордона, втім, витратили аж дві хвилини — мали заслухати свідчення сержанта, якого він вдарив у вухо і обізвав «покидьком». До того ж певне пожвавлення викликало і те, що у протоколі про затримання у рядку «рід занять підсудного» було вказано «поет».
— Ви справді поет? — здивувався суддя.
— Я пишу вірші, — знітившись, відповів Гордон.
— Хм, отже, вірші пишете, а поводитись як належить не навчилися. Штраф п’ять фунтів або арешт на два тижні.
— Наступний!
І все. Хоча, цього, можливо, було б і достатньо для якогось репортера, що примостився в кутку зали.
З іншого боку зали засідань, в окремій кімнаті, сидів сержант з великою бухгалтерською книгою, в яку записував сплачені штрафи. Тих, хто не міг заплатити, повертали назад у камеру. Гордон очікував, що його спіткає така сама доля, але Ревелстон уже був на місці і все владнав. Гордон не заперечував. Дозволив товаришу викликати таксі й відвезти себе до нього додому. У Ревелстона він передовсім прийняв ванну (вона була йому вкрай потрібна після такої пригоди). Редактор дав йому бритву, чисту сорочку, білизну, піжаму, шкарпетки, навіть пішов купити йому зубну щітку. Він оточив Гордона турботою — тільки так він міг позбутися відчуття провини за те, що сталося цієї ночі (він мав силоміць відвезти Гордона додому, як тільки помітив, що той сп’янів). Але Гордон ледь помічав цю турботу. Він навіть не переймався тим, що товариш сплатив його штраф. Решту дня він провів у кріслі перед каміном з детективом у руках. Думати про майбутнє не хотілося. О восьмій він пішов до відведеної йому гостьової кімнати і проспав там до самого ранку.