Тільки тоді він почав усвідомлювати, що сталося напередодні. Прокинувшись у м’якому ліжку (найзручнішому з усіх, в яких йому коли-небудь доводилося спати), він почав шукати сірники. Згадавши, що в таких квартирах є електрика, він смикнув за мотузку, і над головою засвітилося бра. На столику біля ліжка стояв сифон із содовою. В роті й досі відчувався гидкий присмак. Гордон зробив ковток і почав роздивлятися довкола.
Дивно прокидатися в чужому ліжку, в чужій піжамі. Гордон почувався некомфортно — гризло відчуття невідповідності розкішному помешканню. Він розумів, що добряче наламав дров. З роботою тепер доведеться попрощатися, а перспективи на горизонті геть не райдужні. Його накрило хвилею напрочуд чітких спогадів тієї ночі — перед очима мерехтіли картинки склянок з джином та рожевих підв’язок Дори. На одну згадку про неї він здригнувся. Як же так вийшло? Гроші, знову гроші. Багатії так не поводяться. Вони і гуляння влаштовують зі смаком. Та де ж цьому смаку взятися, коли ти навіть не вмієш витрачати гроші? Просто починаєш смітити ними, як моряк, що зупинився у першому-ліпшому порту.
Гордон провів за ґратами дванадцять годин. Згадався сморід фекалій у камері суду. Аромат його майбутнього. Всі знатимуть, що він провів ніч у відділку, такого не вдасться приховати — хіба що від дядька з тіткою, а от Джулія і Розмарі, напевно, вже про все довідалися. Його більше турбувала сестра (Розмарі не так легко налякати). Бідолашна, певно, помирає від сорому. Джулія — зі своєю довгою згорбленою спиною, добрим негарним обличчям і витягнутою, як у гуски, шиєю. Її ще малою принесли в жертву йому — «хлопчику». За всі ці роки він заборгував їй, мабуть, фунтів сто і навіть п’ять не спромігся повернути. Спустив на повію!
Він вимкнув світло і випростався в ліжку. Ну ж бо подивимося на себе з боку — Гордон Комсток, останній з Комстоків, має тридцять років і двадцять шість зубів; безробітний, без статку; в чужій піжамі, в чужому ліжку; позаду — лише безглузді вчинки, попереду — злидні й жебрацтво. У приватній власності тільки власне кволе тіло і дві картонні валізи, набиті зношеним одягом.
О сьомій Ревелстон прокинувся від стуку в двері. «Та-ак?» — сонним голосом протягнув він. До кімнати зайшов пом’ятий Гордон. Він майже потонув у великій шовковій піжамі. Ревелстон підвівся, позіхаючи. Теоретично він прокидався разом з усіма пролетарями, але насправді продирав очі тільки після появи місіс Вівер, яка приходила о восьмій, щоб прибрати в апартаментах. Відкинувши з обличчя пасмо волосся, Гордон сів у ногах.
— Кепські мої справи, Ревелстоне. Це кінець. На мене чекає диявольська розплата.
— Що?
— Маккечні звільнить мене після того, як дізнається, що я сидів у поліцейському відділку. Вчора я мав бути на роботі. Крамниця, певно, була весь день зачинена.
Ревелстон позіхнув.
— Я думаю, все буде добре. Той товстун — як його? Флексман? — зателефонував Маккечні і повідомив йому, що вас скосив грип, температура під сорок. Маю сказати, він був досить переконливим. Хоча ваша хазяйка в курсі. Але не думаю, що вона побіжить доповідати вашому босу.
— А якщо це потрапило в газети?
— О Боже! Цілком можливо! За годину прийде покоївка, яка принесе вранішні випуски. Та хіба в газетах пишуть про всі такі випадки? Сподіватимемося, що ні.
Місіс Вівер принесла «Телеграф» і «Геральд». Ревелстон попросив її купити також «Дейлі Мейл» та «Експрес». Вони пробігли очима по матеріалах рубрики кримінальної хроніки — слава Богу, нічого! Звісно, Гордон же не гонщик чи футболіст, щоб про нього писали в газетах. Від серця відлягло, він поснідав. Згодом Ревелстон пішов — домовилися, що він навідається до крамниці повідомити Маккечні про стан товариша і розвідати ситуацію. Для нього не становило жодних труднощів витратити кілька днів на те, щоб владнати Гордонові проблеми. Весь ранок Гордон протинявся квартирою, курив цигарки одна за одною. Інтуїція підказувала йому, що Маккечні відомо про цей інцидент. Таке не приховаєш. Він втратив роботу. Крапка.
Спершись на підвіконня, Гордон роздивлявся вулицю. Похмурий день — сіре небо, здається, вже ніколи не сяятиме блакиттю; з голих дерев на землю повільно падають краплі вологи. Із сусідньої вулиці долинає крик вугільника. До Різдва — два тижні. Кращого часу лишитися без роботи просто не вигадаєш! Але скільки можна про це думати. Гордон і досі відчував важкість похмілля, а перспектива пошуку нової роботи лякала більше за перспективу доживати віку в злиднях. Хіба ж зараз знайдеш щось підходяще? Всі місця зайняті. Залишався один вихід — опуститися на саме дно, поповнивши армію безробітних; в підземелля голоду, бруду і марності будь-яких зусиль. Хотілося покінчити з цим якомога скоріше.
Ревелстон повернувся близько першої. Знявши рукавички, він кинув їх на крісло. Вигляд у нього був пригнічений і втомлений. Гордон відразу все зрозумів.
— Йому все відомо?
— Боюся, що так.
— Але звідки? Мабуть, та стара корова Візбіч розпатякав.
— Ні, про це все-таки написала преса. Місцева газета. Звідти він і дізнався.
— Чорт! Геть забув про неї.
Ревелстон дістав з кишені пальта газету, що виходила двічі на тиждень. Її надсилали до крамниці, бо Маккечні розміщував там свою рекламу, але Гордон зовсім випустив це з уваги. Розгорнув — оце так! Прямісінько посередині сторінки жирним шрифтом було написано:
«ГАНЕБНИЙ СКАНДАЛ:
ПОМІЧНИКА ТОРГІВЦЯ КНИЖКАМИ
ОШТРАФУВАЛИ ЗА ХУЛІГАНСТВО»
Далі йшло майже дві колонки тексту. Ніколи раніше Гордон не знав такої слави, і ніколи більше такої йому не зажити. Мабуть, з новинами, було зовсім сутужно. До того ж у цих місцевих газет надто вже сильно розвинуте відчуття відповідальності перед громадою — під матеріал про якусь дрібну дорожньо-транспортну пригоду на Гарроу-роуд відведуть більше місця, ніж статті про кризу в Європі, а новини з категорії «Жителя Гемпстеда підозрюють у вбивстві» чи «У підвалі в Кембервеллі знайшли немовля» подають з особливою гордістю.
Ревелстон переказав подробиці розмови з містером Маккечні. Той, здавалося, розривався між почуттям люті на Гордона і тим, що не міг образити такого вельмишановного клієнта, як Ревелстон. Але, звісно, після такого скандалу не могло бути й мови про те, щоб Гордон залишився працювати в крамниці. Це позначиться на бізнесі, й окрім того містер Маккечні злився через те, що Флексман набрехав йому по телефону. Та найбільше його дратувала абсолютно неприпустима поведінка свого помічника. Ревелстон сказав, що той легше пережив би крадіжку грошей з каси. Звісно ж, сам Маккечні не вживав алкоголю. Гордон ніяк не міг второпати, чому в крамниці немає секретної шухляди з баром, тому й підозрював свого боса у прихованій схильності перехилити чарку: ніс у нього часто бував червоний. Та це, мабуть, через пристрасть нюхати тютюн. Хай там як, але Гордона викрили.
— Візбіч, певно, прибере мої речі собі до рук, — процідив Гордон. — Ну й біс із ними. Все одно я заборгував їй за оренду кімнати.
— Не переймайтеся, я все владнаю.
— Е, ні, друже. Я не можу дозволити вам оплачувати мої борги.
— Та годі вам! — обличчя Ревелстона спалахнуло рум’янцем. Якийсь час він дивився поперед себе невидющими очима, а тоді випалив: — Гордоне, давайте з вами домовимося, що ви поживете у мене, доки все не владнається. Я допоможу вам з фінансами і з усім рештою. Мені це геть не складно. І взагалі, це ж тільки тимчасово — доки ви не знайдете нової роботи.
Насупившись, Гордон відійшов до вікна. Він, звісно, передбачав, що саме так все і станеться. І знав, що має відмовитись, і хотів відмовитися, але йому забракло сили духу:
— Бракує лише стати вашим нахлібником.