— Припиніть, заради Бога! Куди ж ви підете?
— Не знаю, мабуть, шукати прихистку десь під мостом, саме там мені й місце.
— Навіщо ви так? Ви залишитесь тут, доки не знайдете нової роботи!
— Але де ж я її знайду? Роботи зараз ніде немає. Я можу рік її шукати. І я не ХОЧУ шукати нову роботу!
— Не кажіть такого! Роботи достатньо. Щось та знайдете. І Бога ради, не називайте себе нахлібником. Ми ж товариші. Якщо вам так уже хочеться, можете потім повернути мені гроші, якщо у вас буде така можливість.
— Якщо буде!
Зрештою, Гордон дозволив себе вмовити. Це було зрозуміло від самого початку. Він залишився у квартирі й дозволив Ревелстону поїхати до себе додому, заплатити Візбіч за оренду кімнати і забрати свої валізи. Навіть погодився взяти «в борг» два фунти на кишенькові витрати. Він почувався ніяково — жив за рахунок свого товариша. Яка ж це дружба? Глибоко в душі він не потребував допомоги, а хотів, щоб його залишили наодинці. Скоріше б уже дістатися дна. Він тут лишився тільки тому, що йому забракло духу піти.
Щодо пошуків роботи, то випадок був геть безнадійним. Навіть Ревелстон не міг прилаштувати свого товариша, незважаючи на всі свої зв’язки. Гордонові було добре відомо, що йому вже нічогісінько не світить в книжковій індустрії. Протягом наступних трьох днів він оббивав пороги всіх книжкових крамниць у місті: стискаючи зуби, вимагав зустрічі з менеджером, а через кілька хвилин розмови йшов геть. Всюди він чув ту саму відповідь — вакансій немає. Дехто набирав додатковий персонал на час Різдвяних свят, але Гордон таким не підходив — недостатньо інтелігентний на вигляд, та ще й не послужливий (до того ж у ході розмови швидко з’ясовувалося, що з попередньої роботи його звільнили за пиятику). На четвертий день він здався. А який сенс шукати далі? Тільки заради Ревелстона він удавав, що намагається влаштуватися на роботу.
Одного вечора він повернувся цілком виснажений і знервований через постійні відмови. Він не користувався транспортом і щоб зекономити гроші всюди ходив пішки. Ревелстон, теж щойно повернувшись з редакції, сидів у кріслі біля каміна і читав гранки.
— Як успіхи сьогодні? — запитав він, як завжди, піднявши на Гордона погляд.
Той промовчав. Так йому було легше. Інакше він би почав лаятися. Навіть не подивившись у бік Ревелстона, Гордон пішов до спальні, скинув взуття і впав на ліжко. Він ненавидів себе. Яке право він мав сюди повертатися? Щоб і надалі висіти у товариша на шиї? Він не збирався далі шукати роботу. Він мав би лишитися на вулиці, спати на площі просто неба і жебракувати. Але не міг на таке наважитися. Тут тепло і безпечно. Поклавши руки під голову і продовжуючи ненавидіти себе, він пролежав десь із пів години. У двері хтось подзвонив, Ревелстон пішов відчиняти. Мабуть, те стерво Герміона Слейтер, яка під час знайомства з ним кілька днів тому поводилася так, наче Гордон — порожнє місце. Та за кілька секунд до нього постукали.
— Так?
— До вас прийшли, Гордоне.
— До мене?
— Так. Вийдіть, будь-ласка. На вас чекають.
Чортихаючись, Гордон підвівся з ліжка. У вітальні на нього чекала Розмарі. Її прихід не викликав у нього подиву. Він знав, чому вона тут: висловити своє співчуття і дорікнути йому. Але зараз він не мав настрою розмовляти з нею. Він хотів лише, щоб йому дали спокій. Ревелстон був радий її бачити. Вона відразу ж сподобалася йому, тому він і вирішив запросити її, щоб вона трохи підбадьорила свого приятеля. Пославшись на якісь справи у редакції, він залишив їх наодинці.
Вони лишилися віч-на-віч. Гордон мовчки стояв біля каміна, руки в кишенях, на ногах — просторі капці Ревелстона. Не знімаючи капелюшка і пальта, Розмарі вагаючись зробила крок йому назустріч. Їй було боляче бачити його таким. За кілька днів він страшенно змарнів: мав вигляд занедбаного безробітного, обличчя схудло, заросло щетиною, під очима з’явилися мішки. Вона обережно торкнулася його руки, як жінка, що намагається зробити перший крок після сварки.
— Гордоне...
— Ну що? — сказав він, демонструючи роздратування.
Наступної миті вона була в його обіймах. Але вона сама кинулася до нього, він не зробив назустріч дівчині жодного кроку. Її голова впала йому на груди, плечі тремтіли, вона щосили намагалася стримати сльози. На Гордона реакція Розмарі навіювала нудьгу. Йому зовсім не хотілося, щоб хтось плакав у нього на плечі. Його шлях — у підворіття, він прагнув розчинитися у відчаї. Гордон механічно погладжував її по спині. Своїм приїздом Розмарі тільки все ускладнила. Йому абсолютно ні до чого були ці її бурхливі емоції.
Гордон легенько відсторонив її. Розмарі, як завжди, швидко опанувала себе.
— Гордоне, любий! Мені так шкода!
— Шкода через що?
— Через те, що ти втратив роботу і решту. Бідолашний ти мій!
— Я не бідолашний! І не треба жаліти мене, заради Бога!
Гордон вивільнився з її обіймів. Вона зняла капелюшка і поклала його на крісло. Розмарі хотіла дещо сказати; щось, на що не наважувалася всі ці роки. Вона більше не хотіла зволікати. Не такий у неї характер — ходити довкола.
— Гордоне, можеш для мене дещо зробити?
— Що саме?
— Повернешся до «Нового Альбіону»?
Ну звісно! А як же інакше? От і вона почала набридати йому з роботою, як і всі решта. А чого від неї можна чекати? Жінка є жінка. Дивно ще, як вона досі трималася. Повернутися до «Нового Альбіону»! Та це був єдиний його справжній вчинок у житті — піти звідти; єдине, чого він прагнув, — не піддаватися спокусам бога грошей. Та він не зміг згадати конкретної причини звільнення. В одному Гордон був твердо впевнений — нізащо не повернеться назад! І не бачив жодного сенсу сперечатися через це.
Знизавши плечима, він відвів погляд.
— Мене не візьмуть назад у «Новий Альбіон», — коротко відповів він.
— Візьмуть! Згадай, що містер Ерскін казав тобі, коли ти йшов звідти. Минуло тільки два роки, і до того ж їм завжди потрібні талановиті автори текстів. Тебе там усі пам’ятають. Я впевнена, що тобі варто тільки піти і попросити. І платитимуть тобі чотири фунти на тиждень, не менше.
— Чотири фунти! Це ж треба. Навіть аспідистру можна купити.
— Гордоне, зараз не до жартів.
— А я не жартую.
— Тобто ти не збираєшся повертатися? Навіть якщо тебе запросять?
— Нізащо! Навіть якщо пропонуватимуть п’ятдесят фунтів на тиждень.
— Але чому?
— Я вже сказав чому.
Розмарі замовкла. Нічого не вдієш. Постійно між ними стояло його вороже ставлення до грошей, він приділяв їм надмірну увагу, і вона ніяк не могла цього збагнути. Розмарі відчувала себе безсилою перед тріумфом безглуздої, абстрактної ідеї над здоровим глуздом. Як можна допустити, щоб кохана людина так калічила собі життя?
— Я не розумію тебе, Гордоне. Правда, — розлючено почала вона. — Лишився без роботи, скоро не матимеш що їсти, а піти працювати у пристойне місце відмовляєшся!
— Так, ти маєш рацію. Відмовляюся.
— Але ж ДЕСЬ працювати доведеться?
— Десь доведеться, але не в «ПРИСТОЙНОМУ» місці. Скільки можна пояснювати! Щось найду врешті-решт. Щось на кшталт своєї попередньої роботи.
— Не надто ж багато в тебе ентузіазму.
— Помиляєшся, сьогодні я весь день ходив по книжкових крамницях.
— І навіть не поголився! — зітхнула вона, за жіночою звичкою переключившись на геть інше.
Він почесав підборіддя.
— Сьогодні ні.
— І хто ж тебе візьме такого на роботу? Ех, Гордоне!
— Яке це має значення? У мене немає бажання щодня голитися.
— Поглянь, до чого ти докотився! — вигукнула вона. — Ти просто йдеш на ДНО!
— Можливо, там мені затишніше.
Вони продовжували сперечатися. Вперше в житті Розмарі розмовляла з ним таким тоном. По дорозі сюди вона пообіцяла собі, що не плакатиме, але зараз її знову душили сльози. Та найжахливіше те, що це не викликало в нього ані краплі співчуття, натомість навіювало лише нудьгу. Таке враження, що він більше НЕ МІГ зважати на неї, але зовсім не реагувати теж не міг. Швидше б вона зникла і залишила його наодинці! Наодинці! Дала йому спокій, щоб він міг дістатися дна і розчинитися у тому тихому світі, де гроші, зусилля і моральний обов’язок не мають жодного значення. Закінчилося все тим, що він пішов до іншої кімнати, зачинивши за собою двері. Це була їхня перша справжня сварка. Хтозна, чи остання. Байдуже! Гордон ліг на ліжко і запалив цигарку. Потрібно підшукати собі якесь інше місце. І якомога швидше! Завтра ж вранці треба забратися звідси. Досить сидіти на шиї у Ревелстона, досить підлаштовуватися під рамки пристойності. Краще вже впасти, пробити дно — на вулицю, до трудового табору, до в’язниці. Тільки там він почуватиметься спокійно.