Тільки зараз, після того, як його заробіток опустився до рівня двох фунтів на тиждень, а від будь-яких можливостей заробити більше він фактично власноруч відгородився, Гордон почав усвідомлювати увесь тягар боротьби, у яку він вступив. Підступність ситуації була в тому, що полум’я битви згасає. Життя у злиднях з героїчного подвигу перетворюється на сумну звичку. Все це обман. Кинув роботу, рішуче відмовився від «тепленьких місць». От і чудово. Зрештою, цього він і хотів. І назад вороття немає. Та безглуздо переконувати себе в тому, що злиденні будні, які ти сам свідомо обираєш, позбавляють проблем, що приходять з бідністю. І питання геть не в побутовому комфорті. З цими труднощами якось можна дати раду. Головна проблема полягала в тому, що нестача грошей вражає мозок і душу. Щойно дохід падає нижче певного рівня, як розум потьмарюється і почуття згасають. Віра, надія, гроші — тільки святому до снаги зберегти перші два без третього.
Гордон ставав чоловіком. Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять. Він досяг того віку, коли майбутнє втрачає рожеве забарвлення і починає вимальовуватися у лиховісну картину. Життєва ситуація його родичів вганяла у ще більшу депресію. З віком він усе сильніше відчував свій зв’язок з ними. Ще кілька років — і буде зовсім схожим на них, стане таким самим! Це відчуття виникало у нього навіть поруч із Джулією, з якою він бачився частіше, ніж з дядьком і тіткою. Попри численні клятви більше не робити цього, він продовжував позичати у неї гроші. У волоссі Джулії вже з’явилася сивина, уздовж худорлявих рожевих щік прокреслилися різкі зморшки. Її життя перетворилося на рутину, і вона не була щасливою. Робота в кафе, «шиття» ночами у маленькій кімнатчині біля «Графського двору» (третій поверх з чорного входу — дев’ять бобів на тиждень), іноді посиденьки з подругами — такими ж самотніми, як і вона сама. Типова доля незаможних і незаміжніх жінок. З нею Джулія змирилася, навіть не усвідомлюючи, що все могло б скластися інакше. За Гордона вона переживала більше, ніж за себе. Поступовий занепад роду, члени якого йшли з життя один за одним, втративши всі свої статки, здавався їй справжньою трагедією. Гроші, гроші! «Нікому з нас, напевно, не судилось збагатитися!» — постійно бідкалася вона. Річ у тому, що з них усіх тільки Гордон мав шанс вибитися в люди, але він його змарнував, безвільно скотившись до безрадісного існування своєї родини. Після того, як минув перший шок, вона вже не нападала на нього через те, що він кинув роботу в «Альбіоні», але не змогла знайти сенс у його аргументах. Жіноча інтуїція підказувала їй, що зневага до грошей прирівнювалася до смертного гріха.
Щодо тітки Анджели і дядька Волтера — це була та ще пара! Від одного лишень погляду на них Гордонові здавалося, що він стає років на десять старшим. Дядько Волтер, наприклад, був схильним до депресії. Йому виповнилося шістдесят вісім, а весь дохід від його «посередницьких операцій» разом з відсотками в банку загалом не перевищував трьох фунтів на тиждень. Справами він керував зі скромного офісу на Корстор-стріт, а жив у паскудненькому дешевому пансіоні біля Голландського парку. Це вже, так би мовити, стало традицією: всі чоловіки з Комстоків рано чи пізно опинялися у пансіонах. Дивлячись на бідолашного голомозого дядька — з його чималеньким черевом, задишкою, округлим блідим обличчям з пафосним виразом, що застигло на ньому, згаслими очима з мішками попід ними і звислими вусами, які він безнадійно намагався підкрутити, важко було уявити, що він був молодим. Хіба могло у жилах цієї істоти колись жевріти життя? Чи вилазив він бодай раз на дерево? Чи стрибав сторч головою з узвишшя над водоймою? Чи закохувався колись? Чи варила у нього взагалі голова? У ті свої молоді роки — чи намагався він щось утнути? Можливо, якісь невинні пустощі — кілька склянок віскі у нудних барах, візит до повій на центральному променаді, сумнівний блуд (щось на рівні чуттєвості єгипетських мумій у зачиненому на ніч музеї). А потім довгі роки спустошення, невдалих спроб побудувати свій бізнес і тихого згасання на самоті. Та попри це, дядько у свої роки не здавався нещасним.
Була у нього така собі забавка — хворіти. А хворів він, за його власними словами, мало не на всі недуги, які тільки можна знайти у медичному довіднику. Ще й повсякчас цим вихвалявся. У Гордона складалося враження, що у дядьковому пансіоні (іноді він навідувався туди) тільки те і робили, що скаржилися на здоров’я. У напівтемній вітальні парами сиділи підстаркуваті джентльмени і обговорювали симптоми своїх недуг. Їхні розмови нагадували бесіди сталактитів зі сталагмітами у печерах: кап, кап. «Як ваш радикуліт?» — запитує сталактит у сталагміта. «Мені здається, солі дають результат», — відповідає сталагміт. Кап, кап...
А чого варта була тітка Анджела! Їй було шістдесят дев’ять. Гордон всіляко намагався відігнати від себе будь-які думки про неї. Бідолашна, люба, добродушна і постійно депресуюча тітка Анджела! Вся у зморшках, з жовтуватим відтінком обличчя, геть усохла. Тісниться на своїй половині крихітного котеджика в Хайгейті під назвою «Кущ шипшини». Бранка палацу, що височіє на гірських вершинах, вічна діва Анджела, вуст якої не торкався жоден чоловік, тіло якої не знало чоловічих обіймів. Цілими днями у повній самоті ходить туди-сюди, тримаючи в руці жмут пір’я неслухняної індички: змітає пил з листя аспідистри і полірує розкішний порцеляновий сервіз виробництва фабрики «Корона Дербі», який ніколи не був у вжитку. Час від часу балує себе горнятком добротного чорного чаю, який їй привозять із заморських країв. Привітна, добра але ніким не кохана тітка Анджела! Її рента становила дев’яносто вісім фунтів на рік (тобто тридцять вісім бобів на тиждень), та зі звичкою, що притаманна всім представникам середнього класу вести розрахунки виходячи виключно з річного прибутку, вона витрачала на побутові витрати вісімнадцять пенсів. Їй, певно, довелося б голодувати, якби не Джулія, яка приносила з кафе пакунки з тістечками і сендвічами і вручала їх тітці зі словами: «Ось, тут дещо лишилося після зміни, не викидати ж» — так, наче Анджела цього насправді і не потребувала.
Попри це, у бідолахи тітоньки лишилися маленькі втіхи — у бальзаківському віці в ній спалахнула пристрасть до читання. Недалеко від дому була публічна бібліотека. За життя дідусь Комсток суворо забороняв своїм донькам читати романи. Тож зовсім не дивно, що розпочавши своє знайомство зі світом літератури лишень 1902-го, тітка Анджела ніяк не могла встигнути за сучасною літературною модою. У своїх вподобаннях вона відставала щонайменше років на двадцять, але старанно намагалася надолужити згаяне. Вона й досі читала Розу Браутон та місіс Генрі Вуд, у роки війни відкрила для себе Гола Кейна і місіс Гамфрі Ворд, а в 20-х роках дісталася Сайласа Гокінга та Генрі Сетон-Меррімена, ну а в 30-х майже, хоч і не до кінця, «перетравила» Максвелла та Вільяма Дж. Локка. Піти далі тітці не судилося. Що ж стосується письменників повоєнної доби, то чутки про «зарозумілий» стиль цих аморальних безбожників назавжди позбавили її шансу зазирнути до їхніх книжок. Є Волпол, є наш Гічінс, а хто такий Гемінґвей?
Таким був 1934-й рік для родини Комстоків. Дядько Волтер зі своїми «посередницькими операціями» і недугами. Тітка Анджела, яка змітала пил з недоторканого сервізу у своєму «Кущі шипшини». Тітка Шарлотта, яка доживала дні у пансіонаті для душевно хворих. Джулія з роботою по дванадцять годин на добу і нічними змінами з «шиття» біля крихітної гасової лампи у комірці. І Гордон, який у свої тридцять років працював за копійки на дурнуватій роботі, ледь зводив кінці з кінцями і страждав над своїм нещасним рукописом.
Певно, були й інші Комстоки, бо ж дідусь Комсток мав одинадцятеро сестер і братів. Та навіть якщо й так, то ті з них, хто лишився живим, імовірно, давно збагатилися і втратили зв’язок зі своїми бідними родичами, оскільки фінансові зв’язки міцніші за кровні. Що ж стосується сімейства Гордона, сукупний річний дохід п’ятьох членів родини, який ішов, серед іншого, й на недешеве утримання тітки Шарлотти у пансіонаті для душевно хворих, не перевищував шести сотень. Разом їм було двісті шістдесят три роки. Жоден із них ніколи не був за кордоном, не брав участі у бойових діях, не порушував закону, не їздив верхи, не подорожував літаком, не одружився і не народив дитини. То ж чому не продовжувати в такому самому дусі? А там і кінець не за горами. Роки минали, час спливав, а у Комстоків не відбувалося нічого нового.