Темна Колрідж-гроув була, по суті, провулком, що відходив від траси, в якому надійно осіли сумнівні літературні товариства (подейкували, що влітку 1821-го Колрідж гостював тут протягом шести тижнів). Старовинні маєтки, що ховалися у хащах занедбаних садів під пишними кронами, створювали атмосферу «застарілої культури». В деяких з них і досі збиралися члени цих товариств, щоб обговорити останній доробок Роберта Браунінга в оточенні панянок модельної зовнішності, які біля ніг кумира вели бесіди про Сарджента чи Волтера Патера.
Навесні газони цих маєтків були всіяні пурпурними і жовтими крокусами, а трохи згодом — ніжними дзвониками, що виднілися у траві; навіть дерева тут, здавалося Гордону, підігрували оточенню, сплітаючись у вигадливі візерунки з фантазій Рекхема. Гордон ніяк не міг збагнути, як такий критик, як Поль Дорінг, оселився в такому місці. А критиком він був посереднім (регулярно робив огляди для «Санді пост» і щонайменше двічі на місяць відкривав для світу особливості традиції англійського роману в творіннях Г’ю Волпола). З такою репутацією він мав би жити у квартирі на розі Гайд-парку. Втім, можливо, оселитися на відлюдькуватій Колрідж-гроув було його свідомим вибором — такий собі хрест, який він зобов’язався нести на знак солідарності з забутими літературними ідолами.
Гордон повернув за ріг, повторюючи в голові рядки з «Принад Лондону». Аж раптом його щось зупинило. З парканом біля будинку Дорінга було щось не те. Що? Біля нього не видно жодного авто. Він зупинився, зробив один крок, тоді другий — і знову зупинився, наче той пес, що вловив запах небезпеки.
Із цим місцем щось не те. Тут має стояти бодай кілька машин. На вечірках Дорінга завжди було людно, половина гостей приїздила своїми машинами. Де ж вони? Чи, може, він зарано прийшов? Але ж ні, у запрошенні було написано — пів на четверту, а на годиннику вже за чверть четверта.
Гордон пришвидшив крок. Він був майже впевнений, що вечірку скасували. Серцем ковзнула тінь розчарування. Мабуть, вдома нікого немає. Певно, перенесли дату. Його розізлила ця думка, але він був готовий до неї. Гордона з дитинства переслідував страх — прийти до когось у гості й поцілувати замок. Навіть коли у запрошенні не було жодних сумнівів, у душі ворушився черв’ячок, який не давав спокою і дошкуляв передчуттям того, що станеться щось непередбачуване. Ніколи в житті Гордон не був на сто відсотків упевнений у тому, що на нього десь чекають. Цілком припустимою здавалася думка про те, що люди можуть просто проігнорувати його. Зрештою, чому б і ні? Він не міг похизуватися грошима. А коли в кишенях порожньо, все твоє життя — суцільна зневага з боку інших.
Він штовхнув залізні ворота, з глухим стукотом відчинилася стулка. Порослу мохом стежку обрамляли рожеві камінчики. Гордон почав вдивлятися у фасад. Якимось чином він розвинув у собі здатність Шерлока Голмса визначати, є господарі вдома чи ні. Та цього разу не могло бути жодних сумнівів! Будинок виглядав покинутим. Над коминами не здіймається дим, у вікнах темно. О такій порі вони б уже мали запалити світло. І на ґанку жодних слідів від взуття. Та все ж таки, з відчайдушною надією, Гордон смикнув за мотузку дзвінка, що висів над дверима. Старомодного дзвінка, звісно ж. Новий електричний тут виглядав би вульгарно.
Дзинь-дзинь!
У відповідь — байдуже відлуння. Розтанула остання надія Гордона. Він смикнув за мотузку ще раз, та так сильно, що мало не вирвав її. Пролунав пронизливий дзвін. Але марно. Жодного звуку у відповідь. Навіть слуг відпустили. В цю мить він відчув на собі чийсь погляд. З підвалу біля ґанку за ним спостерігала пара юних очей — молоденька дівчинка-служниця визирнула, відреагувавши на калатання дзвінка. Зловивши на собі його погляд, вона не відвела очей. Він виглядав цілковитим дурнем. А як іще виглядатимеш, коли мусиш цілувати замок? Раптом Гордон усвідомив: їй все про нього відомо — відомо, що вечірку скасували, і всім про це повідомили, всім, окрім нього; відомо, що таких жебраків, як він, не варто і повідомляти. Вона все про нього знала. Слуги завжди знають про таке.
Він розвернувся і попрямував до воріт. Він мав триматися гідно під пильним наглядом служниці — так, ніби це дрібне непорозуміння, яке мало що для нього означає. Та від гніву його аж тіпало, тіло ледь піддавалося контролю. Поганці! Кляті поганці! Так з ним вчинити! Запросити, а тоді змінити дату і навіть не повідомити про це!
Зрештою, могли бути й інші причини, але Гордон волів не думати про них. Поганці! Кляті поганці! Його погляд впав на один з камінчиків під ногами — підняти б його і пожбурити у вікно! Він з такою злістю смикнув за іржаву ручку воріт, що мало не відірвав її.
Фізичний біль заспокоював. Вгамовував біль у серці. Не через те, що його обдурили, позбавивши можливості провести вечір у товаристві, а через відчуття власної безпомічності, меншовартості, відчуття, ніби тобою знехтували, проігнорували. Вони змінили дату вечірки і нічого йому не сказали. Всіх повідомили, крім нього.
Ось як поводяться із жебраками! Так просто і холоднокровно взяти і плюнути йому в душу. Звісно, про Гордона могли просто забути, без жодного лихого наміру; він і сам міг переплутати дату. Але ж ні! Це навіть не спадало йому на думку! Дорінги так навмисно вчинили. Ну звісно, навмисно! Вирішили не перейматися через якогось жебрака.
Поганці!
Гордон пришвидшив ходу. У грудях озвався різкий біль. Сьогодні його позбавили насолоди людського спілкування. Та що поганого в тому, щоб прагнути цього? Цей вечір йому доведеться провести наодинці — втім, як і решту. Ті кілька друзів, яких він мав, жили далеко; Розмарі ще мала бути на роботі, до того ж мешкала вона аж у Західному Кенсинґтоні, в жіночому гуртожитку, що пильно охоронявся старими відьмами. До Ревелстона було ближче — він жив біля Ріджентс-парку, та як кожна людина з достатком, певно, мав купу справ, його скоріш за все не було вдома. Гордон навіть не міг йому зателефонувати, бо не мав і двох пенні у кишені. Та і як йти у гості без грошей? Ревелстон майже напевно запропонував би піти до пабу чи деінде. Та Гордон не міг дозволити йому платити за себе. Дружба між ними для Гордона мала триматися на принципі «кожен платить за себе».
Гордон дістав з кишені цигарку і запалив. Курити на ходу — сумнівне задоволення; відчайдушний жест. Ішов він без якоїсь певної мети — аби тільки не стояти на місці й погамувати почуття образи. Прямував на південь — спершу крізь пустища Камден-тауну, тоді звернув на Тоттенгем-корт-роуд. На місто опустилися сутінки. Він перетнув Оксфорд-стріт, пройшов через Ковент-гарден, вийшов на Стренд-стріт і перейшов на другий берег Темзи мостом Ватерлоо. Ближче до ночі почало холодати. Гнів потроху влягався, але настрій не покращувався. Його гризла думка, якої він намагався спекатися, але марно. Думав він про свої вірші. Бездарні, беззмістовні вірші! І як він тільки міг повірити в себе? Уявити, що одного дня «Принади Лондону» побачать світ? На саму думку про це Гордонові стало зле. Стан нагадував ранкове похмілля. Глибоко в душі він розумів, що його поезія, як і він сам, нічого не варті. «Принади Лондону» йому ніколи не дописати, навіть якщо доживе до тисячі років. Знову і знову він прокручував у голові ті чотири нещасні рядки. Рима до рими, трам-там, там-тара-рам! Гуркотить, як порожня бляшанка. І на це він змарнував своє життя!