Біля бару було людно. Як і будь-яке приміщення з вулиці, він виглядав доволі затишно. Язики полум’я танцювали за камінною решіткою, відкидаючи тінь на відполіровану поверхню мідних попільничок. Здавалося, аромат пива, проникав навіть крізь скло. Флексман сидів біля барної стійки з двома хлопцями із пласкими обличчями — певно, спритними страховими агентами. Спершись ліктем на стійку, нога на перекладині, в руці келих пива, він загравав до гарненької білявки-барменші. Вона стояла по той бік стійки на стільці, розставляючи пляшки з пивом і перемовляючись з ним через плече. Слів не було чути, але можна було здогадатися, про що йшла мова: Флексман вдавав із себе дотепника, його товариші реготали, білявка, кинувши на нього погляд, завертіла охайним маленьким задком.
Серце Гордона аж зайшлося. Як би було приємно опинитися там! В теплі, у тьмяному світлі, серед людей, з якими можна поговорити, з пивом і цигарками, а ще дівчатами, з якими можна пофліртувати. Ну чому б не заскочити? Зрештою, у Флексмана можна було б і грошей позичити. Він би не відмовив. Гордон уявив, як той вітає його: «Агов, хлопче! Як життя? Що? Хочеш боба позичити? Без питань, візьми два. Ось, лови!» — і запустить кілька шилінгів по барній стійці. Флексман непоганий чоловік.
Гордон простягнув руку до дверей. Вже навіть штовхнув їх. Зсередини повіяло теплом і ароматом хмелю — такий знайомий і живильний запах. Та варто йому було його відчути, як нерви не витримали. Ні! Нізащо! Гордон розвернувся і зачинив за собою двері. Він не міг з’явитися у барі з чотирма пенсами в кишені. Ніколи не дозволяй, щоб тебе пригощали! Перша заповідь для тих, у кого безгрошів’я. Гордон пошкандибав геть, торуючи дорогу в нічних сутінках.
Голоси віддалялися, розчиняючись у пивній піні. Гордон дістав з кишені свого мідяка і жбурнув його в темряву. Він попрямував додому. Радше, поплентався в тому напрямку. Повертатися зовсім не хотілося, але йому треба було десь сісти і перепочити. Ноги гуділи, а його скромний барліг був єдиним місцем у всьому Лондоні, в якому він міг собі дозволити зупинитись і відпочити.
Він, як завжди, тихенько прослизнув до вітальні (втім, недостатньо тихенько для того, щоб уникнути пильного ока місіс Візбіч). Годинник пробив дев’яту тільки кілька хвилин тому, і теоретично, якби Гордон попросив, він би ще отримав вечерю. Але він просто не міг бачити, з яким виразом обличчя місіс Візбіч робитиме йому цю послугу, і тому волів лягти спати голодним.
Гордон уже почав було підійматися сходами і подолав половину шляху, як раптом за його спиною пролунав подвійний стук у двері. Пошта! А раптом там лист від Розмарі?
Клацнула заслінка для пошти на дверях, і наче камбала, яку щойно виплюнула чапля, на підлогу впала пачка листів. У Гордона душа втекла у п’ятки. Перед ним лежали шість-сім листів. Напевно ж, бодай один із них адресовано йому! Місіс Візбіч, як завжди, хутко кинулася на стук листоноші. За два роки, які Гордон тут жив, жодного разу йому не вдавалося підняти свого листа першим. Хазяйка спритно забирала їх усі, жадібно притискаючи до грудей, а тоді ретельно сканувала поглядом адреси. Таке враження, ніби в кожному з них підозрювала або непристойне послання, або рекламний проспект протизаплідних піґулок.
— Це вам, містере Комсток, — процідила вона крізь зуби.
Гордонове серце тенькнуло й завмерло. Конверт видовжений — точно не від Розмарі. Ах, адреса написана його власним почерком, отже, це з редакції.
З «Каліфорнійської панорами» або з «Першоцвіту». Але марка не американська. У «Першоцвіті» його вірші тримали вже півтора місяці! Господи, певно, прийняли!
Він і думати забув про Розмарі. Стримано подякував за листа і поклавши його до кишені, продовжив підійматися нагору, намагаючись випромінювати спокій. Та варто було йому зникнути з поля зору місіс Візбіч, як він полетів стрілою, перестрибуючи через кілька сходинок зараз. Він не хотів, щоб хтось бачив, як він читає листа. Ще не діставшись дверей, Гордон намагався намацати коробку з сірниками, але його пальці так тремтіли, що він ніяк не міг запалити лампи. Нарешті він сів і витяг з кишені листа. Кілька секунд вагався, перш ніж розпечатати конверт. Подивився на нього проти світла, намагаючись оцінити, наскільки лист грубий. Його вірш вміщувався на двох аркушах. Тоді, обзиваючи себе телепнем, він рішуче розірвав конверт. Звідти випали аркуші з його віршем і маленький, акуратний — надзвичайно акуратний — листок з надрукованим на ньому текстом.
«На жаль, редакція вимушена повідомити, що не
МАЄ МОЖЛИВОСТІ ПРИЙНЯТИ В РОБОТУ ВКЛАДЕННЯ».
На аркушику був надрукований візерунок жалобного вінка.
Гордон з відразою дивився на текст. Йому аж мову відібрало. Найгірша відмова та, на яку навіть не можеш відповісти. Раптом йому стало соромно — за себе, за свої вірші. Здавалося, що це найгірше з того, що він колись написав. Навіть не перечитавши, Гордон розірвав аркуші з віршем на дрібні клаптики і викинув у смітник. Йому хотілося назавжди стерти його зі своєї пам’яті. Проте, аркуш з відмовою він залишив. Провів по ньому пальцем, аби відчути всю повноту відрази. Таке акуратне оформлення, такий вишуканий папір — відразу зрозуміло, що з «поважного» видання, яке годується за гроші не менш поважного видавництва. Гроші, гроші! Гроші і світ культури! Яку ж дурницю він утнув! Немає жодного сенсу відправляти свої вірші у такі місця. Від таких, як ВІН, їх ніколи не приймуть. Варто їм поглянути на аркуш, і вони одразу розуміють, хто ти — навіть немає за що купити друкарську машинку. З таким самим успіхом він міг чекати на листівки з Букінгемського палацу. «Першоцвіт» друкує інших — прилизаних заможних розумників, які увібрали любов до комфорту та мистецтва з молоком матері. Це ж наче розсипати перла перед свинями! Та він продовжував себе картати. Негідники, кляті негідники! «На жаль, редакція вимушена повідомити...» Чому б не сказати прямо: «Не сподобалися нам ваші бездарні вірші. Поезію приймаємо тільки у тих хлопців, з якими вчилися разом у Кембриджі. А ти, робоча худобо, знай своє місце!» Кляті лицеміри!
Зрештою, Гордон зіжмакав акуратний аркуш з відмовою, жбурнув його під стінку і підвівся. Краще лягти спати зараз — доки у нього ще зосталися сили роздягнутися. Ліжко було єдиним місцем у цій кімнаті, в якому можна було зігрітися. Але зачекай-но, спершу треба завести годинник. Помираючи від втоми, він механічно повторив звичну дію. Його погляд впав на аспідистру. Два роки він у цій мерзотній реальності, два абсолютно безплідні роки, протягом яких він нічого не досяг. Сім сотень змарнованих днів, а також ночей у самотньому ліжку. Ігнорування, поразки, образи — і всі вони залишилися без відповіді.
Гроші, гроші! Все впирається в гроші! Немає їх у нього. Тому і Дорінги так з ним вчинили, тому і «Першоцвіт» йому відмовив, тому і Розмарі з ним у ліжко не ляже. Невдаха у соціумі, у творчості, в особистому житті — одне слово, всюди. І на все одна причина — брак грошей.
Хтось мусить за це відповісти. Він не міг заснути з думкою про відмову. Згадав про Розмарі. За п’ять днів від неї жодної звістки. Якби серед тих листів був один від неї, його б не так сильно засмутило приниження, якого він зазнав від «Першоцвіту». Казала, що кохає, а спати з ним не хоче, навіть рядка не написала йому! Така сама, як і решта.
Вона ставилася до нього з такою зневагою і легко забула про його існування саме через те, що він був жебраком. А отже, геть не варто зважати і на його почуття. Він вирішив написати їй довгого листа, в якому хотів розказати — як це, коли тебе ігнорують і ображають, хотів поділитися своїми почуттями. Можливо, тоді вона побачить, як жорстоко вчинила з ним.
Знайшовши чистий аркуш паперу, він написав у правому горішньому кутку: