— Знаєте, Гордоне, а вам би справді не завадило почитати Маркса, — обережніше, ніж зазвичай, почав Ревелстон (його дратував бридкий смак пива).
— Скоріш я місіс Гемфрі Ворд почну читати.
— Але немає жодної логіки у позиції, яку ви займаєте. Ви постійно нарікаєте на капіталізм, проте жодної альтернативи не сприймаєте. Неможливо залишатися осторонь. Треба обрати щось одне.
— Кажу ж вам, мене не цікавить соціалізм. Навіює нудьгу.
— Але що ви маєте проти нього?
— Тільки те, що ніхто туди не рветься.
— Це повний абсурд!
— А от і ні. Проблема в тому, що ніхто не розуміє його справжнього призначення.
— А ви розумієте?
— Як на мене, це щось на зразок «Прекрасного нового світу» Олдоса Гакслі, тільки не так дивовижно. По чотири години в день клепати на виробництві болт № 6003. Харчування порціями на комунальній кухні й групові екскурсії від будинку, в якому жив Маркс, до будинку, в якому жив Ленін. Клініки для проведення абортів з безкоштовними послугами на кожному кроці. І все ніби гаразд, ні до чого й причепитися. Та от тільки якось не дуже туди хочеться.
Ревелстон зітхнув. Щомісяця його «Антихрист» розвіював у своїх статтях подібні уявлення про соціалізм.
— Добре, а чого ж вам тоді хочеться? — ніяк не заспокоювався він.
— Якби ж то я знав! Ми завжди знаємо тільки те, чого ми не хочемо. Саме тому ми й страждаємо. Ми застрягли, як Буриданів віслюк. Альтернатив, щоправда, не дві, а три, і всі однаково неприємні. І соціалізм тільки одна з них.
— Які ж тоді інші дві?
— Католицька церква і самогубство.
Ці слова викликали посмішку на обличчі невіруючого Ревелстона.
— Католицька церква! Невже ви справді вважаєте її альтернативою?
— А хіба це не так? Вона вабить інтелігенцію.
— Я б цих людей не назвав інтелігенцією. Хоча, мушу визнати, в їхніх рядах був Еліот, — не встиг завершити редактор, як Гордон перебив його.
— І їхні ряди будуть поповнюватися, от побачите. Почнуть збігатися під тепле крило матері-церкви. Якось брудно все це, зате надійно.
Ревелстон замислився, потираючи ніс.
— Як на мене, це просто інша форма самогубства.
— В якомусь сенсі, звісно. Втім, як і ваш соціалізм. Усе це від розпачу. Але особисто я не наважився б на справжнє самогубство. Такий собі акт вияву покори долі. Я не збираюся віддавати комусь своє місце. Хотілося б спершу відправити на той світ кількох своїх ворогів.
Ревелстон знову посміхнувся.
— І хто ж ваші вороги?
— Будь-хто з прибутком у понад п’ять сотень на рік.
Запала мертва тиша. Ревелстон зніяковів — його прибуток після сплати податків складав близько двох тисяч на рік. Цього разу Гордонові не вдалось стриматися, ці слова просто вилетіли з нього. Аби порушити гнітючу тишу, Ревелстон підняв свій кухоль і, зібравши в кулак усю свою волю, зробив добрячий ковток пінистого пійла (такий, щоб здавалося, ніби він випив його до решти).
— Ще по одній? — дружнім тоном запропонував він. — Настав час повторити.
Гордон спорожнив свій кухоль і дозволив редакторові заплатити за наступний. Йому більше не було незручно через те, що Ревелстон пригощав його. За першу порцію напоїв він заплатив сам, тож його більше не гризли докори сумління. Ревелстон підвівся і рушив до бару. Люди продовжували його роздивлятися. Роботяги за барною стійкою мовчки дивилися на нього з виразом зневаги на обличчях. По дорозі редактор вирішив, що він більше не питиме цього пійла.
— Два подвійні віскі, будь ласка, — попросив він, ніби вибачаючись.
Сувора тітка зиркнула на нього з-під лоба: «Що?»
— Два подвійні віскі, — повторив він.
— Не тримаємо такого. Ми не продаємо міцних напоїв. У нас тільки пиво.
Роботяги почали реготати: «Віскі йому подавай, франту нікчемному!», «Дивитися треба, куди припхався!»
Ревелстон почервонів. Тільки зараз він розумів, що не всім пабам по кишені ліцензія на продаж міцних напоїв.
— У такому разі «бас», дві пляшки «басу», будь ласка, — попросив він.
Але пиво у пляшках тут теж не продавали. Тож довелося задовольнитися чотирма кухлями розливного. Заклад був дуже низького рівня. Гордон зробив добрячий ковток. Цей сорт виявився міцнішим за темне. Він відчував, як холодна рідина опускається вниз до шлунка, а оскільки був голодний, пиво відразу ж вдарило йому в голову. Водночас його ще більше потягло на філософські роздуми, а відчуття жалю до себе загострилося. Пообіцявши собі не починати знову скаржитися, він відчував, що от-от порушить цю обіцянку. Він різко заявив:
— Усе, про що ми тут говоримо, повний ідіотизм!
— Що саме?
— Соціалізм, капіталізм, стан речей в сучасному світі та інші дурниці. Чхати я хотів на сучасну цивілізацію та її майбутнє. Нехай вся Англія помирає з голоду, головне, щоб у мене і моїх рідних було що їсти. До інших мені немає жодного діла.
— Ну, ви, здається, перебільшуєте.
— Зовсім ні. Всі ці наші розмови — трансляція наших власних почуттів. А вони визначаються вмістом наших кишень. Я гуляю містом, всюди бачу мерців та занепад культури і мрію, що колись все це піде під три чорти. А чому? Та тому, що моя зарплатня — два фунти на тиждень, коли страшенно хотілося б отримувати п’ять.
Знову почувши непрямий натяк на рівень своїх доходів, Ревелстон почухав ніс і кілька разів постукав пальцем по переніссю.
— У чомусь ви, певно, маєте рацію. У Маркса йдеться приблизно про те ж саме: ідеологія — це наслідок економічних рішень.
— А ви все зі своїм Марксом! Ви ж навіть уявлення не маєте, як це зводити кінці з кінцями, маючи змогу витрачати лише на два фунти на тиждень. І питання не в побутових проблемах. Чорт з ними. Вся річ у тому, що це ницо і бридко. Зубожіння прирікає на самотність, бо коли немає грошей, друзі тебе навіть знати не хочуть. Називатися письменником і не написати нічого гідного. Живеш на дні, в каналізаційних трубах сучасної культури.
І от знову почалося. Цього неможливо було уникнути в їхніх інтелектуальних бесідах. Ця провінційність Гордона страшенно бентежила Ревелстона. Але той нічого не міг із собою вдіяти. Він мав поділитися з кимось своїм болем, а його редактор був єдиною людиною, здатною його зрозуміти. Бідність, як і будь яка рана, що гноїться, потребує того, щоб час від часу на неї звертали увагу. Гордон почав у подробицях описувати своє життя на Віллоубед-роуд — розповідати, як у приміщенні тхне сирістю і капустою, скаржитися на брудні пляшечки зі спеціями, що вже зашкарубли, на гидотну їжу, на засилля аспідистр. Розповів навіть про свої таємні ритуали чаювання і про те, як викидає спиті чайні листки на вулицю через вікно. Ревелстон мовчки сидів, втупивши погляд у кухоль з пивом. На груди йому тиснула товста чекова книжка у правій внутрішній кишені, де поруч з нею, як завжди, лежало кілька купюр — вісім фунтів і кілька десятків шилінгів. Які жахливі всі ці побутові подробиці! І Гордон ще не за межею бідності! А що ж тоді справжнє зубожіння? Як виживають роботяги на двадцять п’ять бобів на тиждень? Як можна безтурботно розгулювати містом з банкнотами і чековою книжкою у кишені, коли довкола таке зубожіння?
— Це нестерпно, — ледь чутно промовив він. І цієї ж миті подумав, як би відреагував Гордон, якби він зараз спробував дати йому десятку.
Вони випили ще по кухлю пива (платив знову Ревелстон) і вийшли на вулицю. Настав час іти по домівках. Гордон ніколи не проводив більше години (максимум двох) зі своїм редактором. Контакти із заможними особами, так само як і відвідини шанованих персон, мають бути короткими. Стояла темна, вітряна ніч. На небі ані зірочки. Свіже нічне повітря, пиво і тьмяне світло ліхтарів додали ясності думкам Гордона — він нарешті зрозумів, що неможливо пояснити всю ницість жебрацтва людині з гідним рівнем доходу (навіть такій пристойній, як Ревелстон). Саме тому Гордон відчув гостру необхідність зробити це саме зараз: