— Пам’ятаєте «Чоловіка закону» Чосера?
— Ні, навряд чи. Про що там ідеться?
— Я й сам забув, пам’ятаю тільки перші шість строф, у яких мовиться про бідність, про те, як вона наче автоматично дає всім право знущатися над тобою. Вона викликає ненависть, коли всім відомо, що в тебе за душею ні копійки. Люди принижують тебе просто заради втіхи, тому що розуміють, що ти не можеш належно їм відповісти.
— Та що ви! Ви перебільшуєте, — з болем у голосі урвав його Ревелстон.
— Ви б тільки бачили, що вони коять!
Гордонові не сподобалася фраза «ви перебільшуєте». Його певною мірою тішило усвідомлення того, що у світі повно негідників, яким КОРТИТЬ його принизити. Це цілком вписувалося в його картину світу.
І от, відчуваючи, що йому вже не стриматися, він заговорив про те, що так ятрило його душу протягом останніх кількох днів — як з ним вчинили Дорінги у четвер. Не соромлячись і в подробицях виклав усю історію. Редактор щиро не міг зрозуміти, чому поет настільки цим переймається. Так засмутитися через те, що пропустив якусь чайну вечірку, здавалося йому цілковитим абсурдом. Він би на таке і за гроші не погодився. Як це властиво всім заможним особам, він скоріше уникав товариства, ніж шукав його. Він перервав Гордона:
— Вам не слід приймати образи так близько до серця. Це ж такі дрібниці.
— Річ не у самому вчинку, а в контексті. Вони вважають нормою чинити так з тобою тільки тому, що ти не такий заможний, як вони.
— Але ж могло статися непорозуміння. Чому б це хтось вирішив відмовити вам у такий спосіб?
— «Якщо ти бідний, то приймай наругу від ближнього свого», — процитував Гордон.
— Це з Чосера? — поцікавився Ревелстон, який з повагою ставився навіть до думок тих, кого вже немає серед живих. — Тоді не можу з ним погодитися. Ніхто не ненавидить вас.
— Ще й як ненавидять, і мають на це повне право. Бо як же таких, як я, не ненавидіти? Це ж як у тій рекламі драже для свіжості подиху: «Він знову наодинці? Просуванню по кар’єрній драбині заважає неприємний запах із рота!» Так от, безгрошів’я — це той самий неприємний запах, тільки в переносному сенсі.
Редактор зітхнув. Поет, поза сумнівом, перебирає міру. Вони продовжували йти і розмовляти — Гордон відчайдушно намагався довести правоту своєї позиції, Ревелстон лиш осудливо хитав головою. У таких суперечках він був геть безпомічним. Розумів, що Гордон надто перебільшує, але відкрито йому не заперечував. Та і як тут заперечуватимеш? Як заможній людині сперечатися з бідняком?
— А те, як з тобою поводяться жінки, — ніяк не міг заспокоїтися Гордон, — це ще один бік цього проклятого безгрошів’я.
Ревелстон з похмурим виглядом кивнув. З цим важко сперечатися, тут Гордон мав рацію. Він згадав про свою дівчину — Герміону Слейтер. Вони два роки зустрічалися, а до весілля справа ніяк не доходила. «Стільки клопоту!» — ліниво відповідала Герміона щоразу, коли про це заходила розмова. Вона, звісно ж, була із заможної родини. Він почав згадувати її плечі — пружні, гладенькі, мов шовк, юні; коли Герміона знімала свій одяг, вона здавалася русалкою, що виринає з морських хвиль; її шкіру й волосся, від яких віяло якимось сонним теплом, як від пшеничного поля у сонячну днину. Будь-які згадки про соціалізм навіювали на Герміону нудьгу, а «Антихриста» вона жодного разу навіть в руках не тримала. «Терпіти не можу твоїх принижених, від них тхне», — казала вона. Ревелстон її обожнював.
— З жінками СПРАВДІ складно, — погодився він.
— Не просто складно, вони справжнє прокляття, і якщо у тебе не водиться грошей, вони й не подивляться у твій бік.
— Мені здається, це надто різка заява. Вони не такі жорстокі, як ви їх описуєте.
— Що мені з того соціалізму, коли з жінками така халепа! — продовжував Гордон. — Усе, що їм потрібно — це гроші на власний будинок, двоє дітей, фірмові меблі і вазон з аспідистрою. Єдиний неприпустимий для них гріх — це твоє небажання заробляти більше. Жінки оцінюють чоловіків виключно з погляду їхніх статків. До себе ставлення, звісно ж, зовсім інше. Варто заробляти певну суму — і тебе вже називають «гідним чоловіком». В іншому випадку ти нікому не милий. Ти грішник — згрішив проти аспідистри!
— Ви так часто згадуєте про аспідистру, — зауважив Ревелстон.
— Бо це важлива деталь, — відповів Гордон.
Ревелстон збентежено відвів погляд.
— Гордоне, ви не заперечуєте, якщо я запитаю, чи є у вас дівчина?
— Боже милостивий, навіть не згадуйте про неї! — відповів Гордон і одразу ж почав розповідати про Розмарі.
Ревелстон не був із нею знайомий. Тепер Гордон уже й не пам’ятав, як вона виглядає, він забув, як сильно вони були захоплені одне одним, якими щасливими почувалися в ті рідкісні хвилини, коли зустрічалися, і як терпляче вона зносила всі його вади. Зараз він пам’ятав лише те, що вона не хотіла з ним спати і вже тиждень не писала йому. Холодна ніч і хміль, що бродив у Гордоновій крові, тільки посилювали його відчуття жалю до себе. Вона була жорстокою до нього — це все, що засіло в його голові. Тільки щоб роз’ятрити собі душу ще більше і поставити Ревелстона у незручне становище, Гордон почав вигадувати образ Розмарі. Описав її як безсердечну особу, яка заради власної втіхи тримала його на відстані, але звісно, миттю впала б у його обійми, якби в нього з’явилися гроші. Ревелстон, який ніколи в житті не бачив Розмарі, перебив Гордона:
— Послухайте, Гордоне. Ця дівчина... міс Ватерло, так, здається, ви її називали? Ваша дівчина, Розмарі, хіба вона справді так до вас ставиться?
Гордона загризли б докори сумління, якби він сказав, що вона й справді так погано до нього ставиться.
— Та ні, все не так уже й кепсько. За її мірками, в неї, напевно, є до мене якісь почуття. Але вони не надто сильні, як самі бачите. Ех, були б у мене гроші! Вся річ у грошах.
— Невже гроші мають таке велике значення? Є ж і інші речі, важливіші.
— Що може бути важливіше? Хіба ви не бачите, що особистість нерозривно пов’язана зі статками? Особистість людини ґрунтується на її доходах. Як жебрак може привабити жінку? Пристойно не вдягнешся, не можеш запросити в театр чи на вечерю, повезти кудись на вікенд — тим паче, ані подарунка зробити, ані розважити. Як можна казати, що гроші не так уже й багато важать? Важать, та ще і як! Вам навіть немає де зустрітися, якщо бракує коштів. Ми з Розмарі влаштовували побачення тільки на вулиці і в картинних галереях. Вона живе у своєму жіночому гуртожитку, а моя хазяйка-відьма не дозволяє жінкам залишатися на ніч. Блукання вулицями — от із чим я асоціююся в Розмарі. Та хіба ж це моя вина?
Ревелстон аж засмутився через Гордона. Як же це кепсько не мати грошей навіть на те, щоб запросити свою дівчину на побачення! Він намагався підібрати потрібні слова, але не зміг. З відчуттям провини й водночас жаги він згадав оголене тіло Герміони — свіже, як стиглий фрукт. Сьогодні вони мали зустрітися. Можливо, вона вже чекає на нього. Чомусь він згадав про безробітних з Мідлсборо — як їм, певно, доводиться страждати, утримуючись від сексуальних утіх. Вони наближалися до його будинку. Ревелстон підвів очі й подивився на вікна — певно, Герміона вже там, чекає на нього. В неї був свій ключ.
Що меншу відстань залишалося пройти до дому Ревелстона, то більшу приязнь Гордон відчував до нього. Настав час прощатися з другом, якого він так обожнював, і повертатися до своєї самотньої комірки. Всі вечори закінчувалися для Гордона однаково — він завжди повертався тією самою темною вулицею до свого холодного ліжка, в якому на нього ніхто не чекав. Ревелстон зараз, напевно, запитає: «Заглянете на хвильку?», а Гордон, звісно, відмовиться. Ще одна заповідь жебрака — не зловживай часом і увагою ближнього свого.
Вони зупинилися біля хвіртки. Ревелстон узявся рукою за залізний прут огорожі.
— Не передумали? — запитав він, особливо не наполягаючи.
— Ні, дякую, час повертатися додому.