Над одним із прилавків над виробами зі штучного шовку схилили голівки троє дівчат — ніжний цвіт гвоздики і флокса. Серце забилося швидше. Звісно, жодна з них на нього навіть не глянула. Але от одна підняла свою голівку. Та вмить знову опустила її донизу. Її щічки порожевіли — відсахнулася від його відвертого, сповненого жаги погляду. «Тепер тікають від мене ті, які раніше так мене хотіли». Він рушив далі. Якби ж тільки тут була Розмарі! Він би все їй пробачив. Навіть те, що за тиждень не надіслала йому жодної звісточки. Вона все, що в нього є — єдина жінка, яка здатна врятувати його від принизливої, гнітючої самотності.
У цю мить він підвів очі й побачив те, що змусило його серце калататися ще сильніше. Він закліпав очима — подумав, що йому здалося. Але ні! Це була РОЗМАРІ!
Вона йшла йому назустріч — всього за двадцять-тридцять ярдів від нього. Наче сюди її привело його бажання. Поки що вона його не бачила — гнучка, жвава фігурка хутко оминала калюжі з брудом, з-під чорного чоловічого капелюха ледь можна було розгледіти обличчя. Наддавши ходи, він гукнув до неї:
— Розмарі! Агов, Розмарі!
Чоловік у синьому фартуху, який розкладав рибу на сусідньому прилавку, з подивом глянув на Гордона. Розмарі його не чула.
— Розмарі, Розмарі! — ще раз гукнув він.
І ось коли їх розділяло лишень кілька ярдів, вона зупинилася і підвела на нього очі.
— Гордоне, а ти що тут робиш?
— А ти?
— До тебе приїхала.
— Але як ти дізналася, що я буду тут?
— Ніяк. Я завжди йду до тебе цією дорогою.
Іноді Розмарі приїздила до Гордона на Віллоубед-роуд. Чекала на ґанку, доки місіс Візбіч підніметься до свого орендаря і з невдоволеним виразом обличчя повідомить, що «до нього з візитом якась молода особа». Тоді вони з Гордоном ішли гуляти вулицями. До помешкання Розмарі ніколи не запрошували, навіть у вітальню. Такі вже були правила. З уст місіс Візбіч слова «молода особа» звучали як звістка про пацюка, зараженого чумою. Гордон обняв Розмарі за плечі й притягнув до себе.
— Розмарі! О, який же я радий тебе бачити! Я був таким самотнім. Чому ти не приїздила раніше?
Відкинувши його руку, Розмарі відсахнулася і подивилася на нього поглядом, сповненим люті.
— Відпусти мене зараз же! Я дуже зла на тебе, майже вирішила більше ніколи з тобою не бачитися після того жахливого листа, якого ти мені надіслав.
— Якого жахливого листа?
— Ти все чудово розумієш.
— Ні, не розумію. Але давай краще підемо кудись звідси — туди, де можна спокійно поговорити.
Він спробував взяти дівчину за руку, але вона вирвала її, хоча продовжувала йти поруч. Кроки Розмарі були коротші й швидші. Поряд із ним вона здавалася маленьким пухнастим звірятком — якоюсь білочкою. Насправді ж вона була не набагато нижчою за Гордона і лишень на кілька місяців молодшою. Але ніхто б ніколи не наважився назвати її старою дівою під тридцять, якою вона насправді й була. Жваве, енергійне дівчисько з густим чорнявим волоссям і дуже виразними бровами на трикутному личку, що ніби зійшло з портрета XVI сторіччя. Як тільки вона знімала капелюха, в очі одразу ж впадало три білястих пасма на маківці. І вона геть не переймалася через те, що варто було б щось зробити з передвісниками сивини. І досі вважала себе юною дівчиною, такою її бачили й довколишні. Хоча, якщо придивитися, на її обличчі вже проступили перші ознаки старіння.
Поруч з Розмарі Гордон крокував впевненішою ходою. Він пишався своєю подругою. Люди помічали її, а отже, і його. З нею він більше не почувався невидимим для жінок. І вдягалася вона завжди дуже гарно — для Гордона залишалося загадкою, як їй вдавалося так пристойно виглядати зі своїми чотирма фунтами на тиждень. Особливо йому був до вподоби її капелюх — плаский, з широкими крисами (вони тоді саме входили в моду). Було в ньому щось зухвале. Це складно пояснити, але якимось чином форма цього капелюха пасувала до вигину її спини.
— Мені подобається твій капелюх, — сказав він.
Її вуста відтінила легка усмішка.
— Мені теж, — сказала вона, грайливо вдаривши по крисах капелюха.
Розмарі й далі ображалася на Гордона. Всіляко уникала його доторків. Нарешті, коли вони проминули всі ряди рундуків, вона зупинилася і суворо запитала:
— І що ти собі думав, коли писав мені того листа?
— Тобто?
— Що ти хотів сказати словами «ти розбила моє серце»?
— А хіба не так?
— Що ж, варто було б.
— Не знаю, тобі, певно, видніше.
Гордон відповів жартівливим тоном, але його слова змусили Розмарі уважніше придивитися до нього — занедбана зовнішність, бліде виснажене обличчя, волосся, за яким хтозна-скільки не доглядали. Її лице відразу ж стало м’якшим, хоча вона й продовжувала сердитися. «Чому він зовсім не стежить за собою?» — подумала вона. Дівчина пригорнулася до нього, Гордон обійняв її за плечі, і вони застигли у міцних обіймах, переповнених ніжністю і досадою.
— Гордоне, ти найжалюгідніша істота!
— Чому це?
— Невже так важко стежити за собою? Ти ж як опудало! Подивись лише на це дрантя!
— Цілком відповідає моєму статусу. На два фунти на тиждень не розженешся.
— Але ж це не означає, що треба ходити вбраним, як опудало! Подивися на цей ґудзик, він же геть розламаний.
Повертівши ґудзика в пальцях, вона з жіночою цікавістю підняла вицвілу краватку, очікуючи побачити, що на сорочці ґудзиків узагалі немає.
— Ну звісно! Жодного ґудзика! Гордоне, ти просто нестерпний.
— Кажу тобі, я на такі речі не зважаю. Мій дух вищий за це.
— Але ж ти міг би віддати сорочку мені, я б їх попришивала! О Боже, Гордоне! Ти навіть не поголився! Яке неподобство! Хоча б це ти в змозі робити кожного ранку?
— Я не можу собі дозволити голитися щоранку, — з образою промовив він.
— Гордоне, ти про що? Поголитися нічого не коштує!
— А от і ні. На все потрібні гроші: на чистоту, пристойний вигляд, енергійність, самоповагу — на все. Вся річ у грошах! Я тобі мільйон разів казав про це!
На вигляд доволі тендітна, Розмарі міцно стисла Гордона в обіймах, подивившись на нього як на неслухняного малюка, до якого вона, попри це, мала ніжні почуття.
— Яка ж я дурепа!
— Чому це?
— Тому що кохаю тебе!
— Ти кохаєш мене?
— Звісно. І ти це знаєш. Кохаю до безтями, хоча для цього, вочевидь, немає вагомих підстав.
— Тоді давай відійдемо в якийсь темний куток. Я хочу тебе поцілувати.
— О, так, можу собі це уявити! Цілуватися з чоловіком, який не поголився.
— Що ж, новий досвід.
— Що ж тут нового, Гордоне? Ми знайомі два роки.
— Ну годі вже.
Їм вдалося знайти темний закуток за будинками. Єдине місце, де вони могли залишитися наодинці, — це вулиця. Він притис її до холодної цегляної стіни, і вона, довірливо піднявши обличчя, припала до нього з дитячою ніжністю. І хоча вони відчували дотик тіл одне одного, було таке враження, ніби між ними є якийсь бар’єр. І поцілунок її був дитячим, невпевненим — вона бачила, що він чекає на нього. Так було завжди. Лише зрідка йому вдавалося пробудити в ній справжнє жагуче бажання, а коли навіть вдавалося, ці спогади швидко зникали з її пам’яті, тож йому щоразу доводилося починати все спочатку. В її маленькому тендітному тілі відчувався опір. Їй страшенно хотілося пізнати справжню фізичну близькість, але водночас вона цього боялася. Це б знищило її молодість, той її молодий світ, в якому не було місця сексу і в якому вона воліла жити.