— Якщо ми одружимося, я маю стати респектабельним чоловіком, — сказав він.
— А ти зможеш? — повертаючись до свого звичного грайливого тону, запитала Розмарі.
— Я про те, що доведеться влаштуватися на пристойну роботу — піти до «Нового Альбіону», наприклад. Думаю, мене й досі там чекають.
Гордон відчув, як Розмарі заспокоюється. Він знав, що вона для цього сюди прийшла. Але не тиснула на нього.
— Я не казала, що очікую, що ти туди повернешся. Так, я хочу, щоб ми одружилися — заради дитини. Але це не означає, що ти маєш забезпечувати мене.
— Тоді який сенс одружуватися, якщо я не здатен забезпечити свою родину? Припустимо, ми одружимося і все залишиться, як є, — я й надалі нидітиму тут за копійки. Що ти робитимеш у такому випадку?
— Не знаю. Працюватиму, доки зможу. А коли вже буде неможливо приховувати, поїду до батьків.
— Оце-то радість буде! Ти ж так хотіла, щоб я повернувся до «Альбіону». Невже передумала?
— Я ще раз все як слід обміркувала. Я знаю, ти терпіти не можеш цієї роботи, і хочу, щоб ти жив своїм життям.
Гордон мовчав.
— Отже, — після паузи мовив він, — у нас є два шляхи: або ми одружуємося і я повертаюся до «Альбіону», або ти йдеш до лікаря і платиш йому п’ять фунтів.
Розмарі підскочила. Його прямолінійність вразила її. Тепер ситуація була чітко окреслена і виглядала потворнішою, ніж здавалася раніше.
— Навіщо ти так?
— Ну, як є.
— Я зовсім не для цього прийшла. Я просто хотіла розставити всі крапки над «і». А зараз скидається на те, наче я тебе до чогось примушую, граю на твоїх почуттях, погрожуючи позбутися дитини. Такий собі шантаж.
— Я такого не казав. Але факт залишається фактом.
Обличчя Розмарі спотворили зморшки, брови насупилися. Але вона пообіцяла собі, що не влаштовуватиме сцен. Міг би й сам здогадатися, як вона зараз почувається. Гордон не був знайомий з її родиною, але неважко уявити, як вона повертається до свого маленького містечка з позашлюбною дитиною або — ще гірше — з чоловіком, який не здатен забезпечити сім’ю. Проте Розмарі хотіла, щоб усе було чесно. Жодного шантажу! Глибоко вдихнувши повітря, вона сказала:
— Гаразд, не перекладатиму проблеми на твої плечі. Це було б неправильно. Хочеш — одружуйся, не хочеш — не одружуйся зі мною, але дитину я залишаю.
— Ти це серйозно?
— Так.
Він міцно обійняв Розмарі. Її тепле тіло притискалося до його. Яким же дурнем треба бути, щоб відпустити її. Тримаючи дівчину у своїх обіймах, він чітко розумів: не може бути жодних альтернатив.
— Я знаю, ти хочеш, щоб я повернувся до «Нового Альбіону», — сказав він.
— Тільки якщо цього хочеш ти.
— Хочеш, звісно, що хочеш! Зрештою, це цілком нормально. Ти хочеш, щоб я знову заробляв пристойні гроші. На ТЕПЛОМУ місці з окладом в чотири фунти на тиждень і аспідистрою на підвіконні. Хіба не про це ти мрієш?
— Ну гаразд, так, я хочу щоб ти туди повернувся. Але це тільки МОЄ бажання, я не можу присилувати тебе до цього. Я хочу, щоб ти почувався вільним, а не змушеним щось робити.
— Абсолютно вільним?
— Так, цілком вільним.
Розмарі пішла. Мала повернутися завтра ввечері, й тоді вони щось остаточно вирішать. Звісно, не було жодних гарантій, що Гордона візьмуть до «Нового Альбіону», як тільки він про це попросить; але слова містера Ерскіна давали надію. Гордон намагався зосередитися, але це йому ніяк не вдавалося. Відвідувачі сьогодні просто валом валили. Тільки сядеш, як черговий гурт телепнів уже вимагає щось з «детективів» чи «еротики». О шостій годині Гордон рішуче вимкнув світло і зачинив бібліотеку. Йому треба було побути наодинці. Він мав залишатися на робочому місці ще дві години, і якщо Чізмен дізнається, що він пішов, то страшенно розгнівається, може навіть звільнити. І чорт з ним!
Гордон звернув на Ламбет-кат. Тихі сутінки, мряка, тьмяне світло ліхтарів і голоси вуличних торговців. На свіжому повітрі краще думається. Але що, що робити? Повернутися до «Нового Альбіону» чи кинути Розмарі? Альтернативи немає. Марно тішити себе надіями на те, що знайдеться якесь «тепле» місце, яке не вразить його почуття власної гідності. Кому потрібні немолоді працівники? «Новий Альбіон» був єдиним шансом Гордона. Побачивши стіну з яскравими рекламними плакатами, він зупинився на розі перед Вестмінстерським мостом. Один з них, велетенський, трьох метрів заввишки, рекламував суп швидкого приготування «Бовекс». Фірма змінила концепцію — тепер з постерів на тебе дивилося рожевопике сімейство за сніданком; зображення супроводжував чотиривірш:
Гордон стояв і дивився як зачарований. Господи, це ж треба! «В приготуванні клопоту не завдасть!» Як же це бездарно, вбого, немічно. І такою рекламою завішана добра половина Лондону, а що вже казати про решту Англії! Він кинув погляд на безлюдну вулицю. Ніяк не уникнути війни, коли всюди ці «супи швидкого приготування». Мерехтіння неонових вогнів немов віщує залпи вогнеметів. Гул бомбардувальників — трах-бах! І вся наша цивілізація злетить у повітря!
Гордон перейшов на другий бік вулиці. Він спіймав себе на дивному відчутті — йому більше не хотілося війни. Це вперше за всі ці місяці, а може, й роки.
Якщо його візьмуть до «Нового Альбіону», то незабаром, можливо, і самому доведеться писати оди супчику. Знову туди! Будь-яке «тепленьке» місце викликає в нього нудоту. Ні, не можна повертатися. Навіщо? Щоб займатися такою писаниною? А як же тоді Розмарі? Гордон уявив, яке життя чекає на неї у батьківській хаті з немовлям і без грошей, ще й дорікатимуть їй, що вийшла заміж за якогось жебрака, який не здатен заробити ні копійки. Гуртом дійматимуть її. А дитина? Ох і підступний бог грошей! Хай би ловив на яхти, лімузини, повій, шампанське, але ж ні — дістанеться до самої душі, до живого діткнеться. Як тільки знайде твоє слабке місце — кінець тобі.
У нього з голови не йшов не йшов віршик про «Бовекс». Гордон не міг відступити. Потрібно триматися до кінця! Оголосив війну грошам — не відмовляйся від своїх принципів. Якось же це йому досі вдавалося. Озираючись назад на своє життя, він побачив, яким нікчемним і самотнім воно було. За тридцять років нічогісінько не досягнув. Але це був його власний вибір, він САМ хотів такого життя для себе. Опуститися на саме дно, де гроші не мають влади. Проте ця дитина перевернула все догори дриґом. А з другого боку, хіба вона може стати на заваді? Питання старе як світ. Гордон минав публічну бібліотеку, аж раптом у нього промайнула думка: а чим, власне, зараз є ця дитина? Що відбувається з Розмарі у цей момент? Гордон мав доволі приблизне уявлення про вагітність. У спеціалізованій літературі має щось бути про це. Він зайшов досередини.
У відділі, де видавали книжки, за столом сиділа неприємна на вигляд випускниця університету в окулярах. В її очах читався осуд: вона була твердо переконана, що всі відвідувачі (принаймні чоловічої статі) приходять до бібліотеки за порнографією. Її пильний погляд буквально свердлив крізь скло окулярів тих, хто підходив до неї із запитом — тепер ваш брудний секрет відомий і їй. Навіть тлумачний словник можна використати для цих цілей.
Гордон відразу ж розкусив її, але йому, поглинутому власними проблемами, було байдуже:
— У вас є щось з гінекології?
— З чого? — поправляючи пенсне, перепитала бібліотекарка. «Ну звісно, черговий розпусник!»
— Може, щось з акушерства? Ну, про народження дітей.
— Спеціалізовану літературу видаємо тільки фахівцям.
— Розумієте, я не просто так цікавлюся.