Я пригадую:
Про дальші події мені хтось розповів, — про все, що справді сталося з ним... З ним були приязні, казав він, виявляли розуміння. Він сидів на сцені, здригаючись за лаштунками надвечір’я. Завіса була піднята, але партер — порожній і темний, тільки спинки стільців блищали в тьмяному світлі дня, що сіялося над гальоркою, в оркестровій ямі теж пусто. А де ж робоче освітлення? Його ще не вмикали, поки що прийшли лише робітники сцени. Поліцай, у чорних чоботях і круглому шоломі, злякавшись, бо вперше в житті опинився на сцені, не наважувався сісти, хоча на стільці, поставленому, наче в коронаційній залі, він, коли нарешті запалили світло, якого не бракувало, все-таки видавався жалюгідним і поглядав угору на софіти. В залі відчинилися двері, зайшла прибиральниця, він звелів їй вийти, а втім, більше не мав ніякої роботи. Походжати по сцені, щоб скоротити чекання, він боявся. Не наважувався й на розмову з голим чоловіком, хоч у залі, як уже сказано, не було нікого, навіть прибиральниці; гортав свій службовий блокнот і сидів плечима до партеру, що вочевидь непокоїв його. Один робітник сцени приніс нарешті голому, що тремтів від холоду, костюм, який тхнув камфорою, здається, якийсь плащ, і хотів дізнатися, що сталося, але поліцай, заклавши великі пальці за пояс, мовчки спровадив його. Голий подякував, слова були ввічливо-буденні. Плащ був небесно-блакитний із золотими китичками — королівська мантія з підкладкою з дешевої мішковини. Ноги йому боліли, вони бігли по гудрону, гудрону з дрібненьким щебенем. Згодом з’явився добродій у цивільному, що всупереч сподіванням не запитував про персоналії, він, здається, був поінформований. Усе відбувалось у буденному ритмі. В машині — не кареті швидкої допомоги, але з водієм у шапочці з гербом міста — розмовляли про погоду й катастрофічні наслідки фену; попереду в машині сиділи: шофер у шапочці й отой водолаз, що поклав свого шолома на коліна, тепер він мав неймовірно маленьку голову, обидва мовчали; позаду — інспектор (саме так звертався до нього водій) і чоловік у королівській мантії з золотими китичками, але босий. Чому він забіг саме до театру, невимушено запитав інспектор, але урвав сам себе, запропонувавши сигарету. Чоловік у королівській мантії похитав головою. Їхали не до кантональної лікарні, а в напрямі університетської ортопедичної клініки «Balgrist», не згадуючи, звичайно, про мету подорожі; згодом на Кройц-плацу стало зрозуміло, що до нього ставляться як до психічнохворого. Коло ресторану «Burgwies», після мовчазної поїздки від самого Кройц-плацу, він запитавши лікар робитиме обхід ще сьогодні, й повторив це саме запитання, коли сидів у передпокої навпроти молодого асистента, що, здається, не завдав собі клопоту дивуватися його небесно-блакитній мантії з золотими китичками. Це означало, що невдовзі привезуть його одяг. Знову приязність, яка заходить так далеко, що уникають називати своє ім’я. Професора ще немає. Задля розмови з ним треба почекати, казав асистент, такого йому ще не траплялося, і йому вірили, бо, поки немає професора, слід вірити навіть асистентові (знову-таки з руками в кишенях білого халата). Він хотів крикнути, сказав хворий, і був при цьому абсолютно спокійний, розважливий, увічливо-буденний. Коли він мив руки, замащені гудроном і кров’ю, і коли витирав їх, побачив себе в дзеркалі й злякався костюма: бракувало тільки корони. Це знову-таки означало, що невдовзі привезуть його одяг. Потім він ще раз сказав, що хотів крикнути. Це повідомлення взяли до уваги. Крикнути? Він кивнув головою, атож, настирливо, мов німий, що гадає, ніби його розуміють. Навіщо крикнути? Цього він не знав.
То було наче падіння крізь дзеркало, більше він нічого не знав, коли знову прокинувся, падіння, немов крізь усі дзеркала, а потім, майже одразу, світ знову склався докупи, немов нічого не сталося. Йому теж нічого не сталося.
Я сидів у якійсь квартирі — своєму помешканні... Я давно не заходив до нього, відколи ще жив у ньому; бачив рештки бургундського в пляшці, острівець плісняви на оксамитно-червоному вині, далі рештки хліба, але твердого, як цеглина. В холодильнику (я зазирнув туди, не відчуваючи голоду) скрутилася шинка, висохнувши на холоді й майже почорнівши, а ще трошки сиру, порепаного, мов кора на дереві, зеленавого, і склянка з вершками, які вже не течуть, а в мисці ще плавали каламутні рештки компоту, абрикосове баговиння. Далі банка гусячої печінки. Припаси для мумії? Не знаю, чому я не викинув їх у сміттєве відро... Я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Сидів на бильці м’якого крісла й грався з коркотягом. Коркотяг лишався коркотягом, стандартом, хатнім знаряддям у стилі своєї доби. Я бачив: хтось згорнув наші килими, скропив камфорою, згорнув і обв’язав навколо, віконниці зачинені від дощу, сонця та вітру, від літа і зими; я не відчинив їх. Усі м’які меблі накриті білою тканиною. Виникало комічне враження, ніби тут удають таємне судилище. Або влаштували поминки, як у країні з чужими звичаями. Бачу, що навіть попільничка порожня, і не просто порожня, а навіть вимита, щоб не тхнула гниллю... Я й далі сиджу в плащі й капелюсі, з руками в кишенях штанів. Пахне порохом і мастикою для підлоги. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, трохи жіночої білизни, що вже не влізала до валізи або вийшла з моди, з другого боку — краватки, три жалюгідні чоловічі зимові куртки, дві літні, внизу стоїть взуття, під шнурок, немов для переклички, деяке з колодками всередині. Чому взуття без ніг таке огидне? Я взяв одну жіночу туфлю, барвисту й легеньку, мов квітка, еге ж, я понюхав її. Вона пахла шкірою, більш нічим. Я затримав віддих, перелякавшись, наче злодій, і слухав. Зараз хтось прийде! Таж міг хто-небудь подзвонити у двері, можливо, торгівець, який не знає, що тут уже ніхто не живе. Я прислухався з туфлею в руці: мені б не хотілося бути вдома. Крім крана на кухні, з якого завжди капала вода, всюди панувала тиша. Як у Помпеях. Мовчав і телефон. Я бачив: з нього витягли штекер. На жаль, я не мав із собою сірників. Як тихо, коли не куриш! Надворі міська вулиця, сигналять машини, а тут, за зачиненими віконницями, де я сиджу в плащі й капелюсі на бильці прикритого білою тканиною м’якого крісла, поки надворі йде дощ, тут, як у Помпеях: усе на місці, тільки зник час. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів та уявляти собі, як тут жили колись люди, перше ніж їх присипав гарячий попіл. Та й відлуння кроків (адже килими згорнені) таке, як у Помпеях...