Я був у Ленґнау, кантон Берн.
Згодом у готелі, п’ючи вишнівку, я дізнався від кельнерки, що на цьому повороті вже всякого траплялося, навіть смертні випадки.
Не знаю, навіщо я розповідаю про це.
Мій нещасний випадок не цікавить мене...
Нехай мене звуть Ґантенбайн.
Початок був би легкий:
Я зайшов, пополудні я просто зайшов до крамниці й зупинився. «Бажаєте чогось?» Я мовчав, немов не розуміючи швейцарського варіанта німецької мови. Я роззирнувся: окуляри, лупи, підзорні труби, найрізноманітніші окуляри, пенсне, театральні біноклі, але передусім окуляри. Предмет моїх бажань уже кілька тижнів лежав у вітрині (праворуч) на Фраумюнстерштрасе. А втім, білява дівчина переклала сформульоване діалектною говіркою запитання про мої бажання спершу англійською мовою, а потім німецькою літературною, щоправда, не дуже впевнено, й мені вистачило кивань головою, щоб показати, що я маю терпець або принаймні манери. (Я вважав за краще вступити в свою роль як німець. Я завжди відчуваю, ніби граю роль, коли розмовляю німецькою літературною мовою, і тому менше бентежився. Моя англійська мова була б убога, її б вистачало тільки на те, щоб мене більш-менш зрозуміли. Ну, а про французьку мову йшлося ще менше: я пасував перед кожним французом, і то тільки тому, що він розуміє рідну мову.) Отже, я стояв у крамниці, поки дівчина клопоталася дамою, яка щоразу, коли їй чіпляли на носа нові окуляри, витягала шию, мов пташка, ковтаючи воду, й лише сподівався, що до крамниці зараз не зайде ніхто з моїх знайомих. Дама, американка, щоразу розчаровувалася, стаючи з новими окулярами перед дзеркалом, і, здається, не могла наважитися ходити такою, якою її показувало дзеркало, ті вагання могли тривати ще довго. Я мав час ще раз обміркувати свій задум, але рішучості не втрачав. Коли дівчина нарешті обслужила мене, це сталося без вияву недружніх почуттів до американки, бо дівчина ненастанно показувала, що обслуговує співвітчизника лише мимохідь. Отже, я бажав, — чому я затинався? — сонцезахисних окулярів. Будь ласка! Я бачив, як вона простягає мені окуляри й водночас розмовляє з американкою, подає цілу крамницю, справжній арсенал окулярів від сонця, але вони не задовольняли мене. Що я сказав? Дівчина в білому, нікудишня продавщиця, але вбрана як науковець, заявила, що трохи темніших немає, бо інакше людина взагалі нічого не побачить, а ті, що пан бачив на вулиці у вітрині, вже не сонцезахисні окуляри, пояснила вона, а окуляри для сліпих. Я попросив показати їх. Дівчина здивувалася, — тим часом американка нарешті вирішила, і її годилося провести до дверей якомога люб’язніше, бо ж вередлива клієнтка нічого не купила, — але цей подив швидко минув, коли вона далі обслуговувала мене вже як єдиного клієнта; прямо вона не відмовлялася продати окуляри для сліпих, а насправді й далі пропонувала сонцезахисні окуляри, наче покупець лише пожартував; одні навіть пасували до мого обличчя, аж поки мені урвався терпець, і я навпростець сказав, чого хочу: не чого іншого, як чорних окулярів для сліпих. Будь ласка. Слід сподіватися, що не вийде господар, щоб самому розібратися з особливим випадком. Хтозна, чи не треба мати довідку від лікаря! Зрештою мене обслужили згідно з моїм бажанням і повідомили, що окуляри для сліпих — лише декорація, яка приховує сліпі очі, й тому вони такі темні; я запитав про ціну. Чи добре сидять на мені окуляри, запитала дівчина в білому, тепер сіра, як попіл, бузково-сіра, й доторкнулася мені до скронь, тож я раптом близенько побачив її обличчя й м’які повні губи, тепер сині, як стигла слива, а навколо раптом звечоріло, потемніло, впали сутінки, затьмарилося сонце. А втім, ще був ранок, я чув, голоси-бо отак лунають лише ясного ранку. Я бачив тепер сонце, як у далекому дитинстві, коли дивився на нього крізь закіптюжений шматок скла: матове, набагато менше, ніж здавалося, без віночка проміння, жовтаве, а то й сіро-біле, наче нестиглий абрикос абощо, але з металевим відтінком. Окуляри сидять чудово, відповів я. Вона перевірила ще раз, тож я знову побачив її губи, як сливи. Близькі до поцілунку. Я вже ніколи не цілуватиму, думав я, матеріал, з якого зроблені губи, видається надто чужим. Я вдихав її парфум і бачив зблизька її коси, чорно-зелено-сині, мов півнячі пір’їни, та шкіру, жовту, наче безсмертки. Поглянути на себе в дзеркало я не наважився і зняв окуляри: жодного сліду сутінків, ранок, за вікном вулиця, люди, барвиста бляха машин, сонце, вітрини, вулиця, осяяна сонцем, усе, як і завжди, церква фраумюнстер із передзвоном об одинадцятій годині та чайками. На щастя, прийшов наступний покупець, і, поки дівчина в білому на хвилинку вибачилася, щоб підійти до нього, я знову вдягнув окуляри. Я бачив свою руку, свою плоть, наче не з’їдений вчасно марципан, що тепер струхлявів і посірів. У дзеркалі, так, я ще бачу, що це не двері на вулицю, а дзеркало, я бачу чоловіка з моєю поставою і не знаю, чи той чоловік у дзеркалі, очі якого годі роздивитися, впізнає й мене. Коли я підступаю ближче, щоб побачити його очі, він теж підходить до мене, мов сліпий, що не відходить убік, немов хоче пройти крізь мене, — але я вже зняв окуляри зі свого обличчя. «Прошу!» — кажу я і даю гроші...
Початок був би зроблений.
Що далі?
Звичайно, треба мати й ціпка...
Я уявляю собі:
Ґантенбайн, коли вперше вийшов на вулицю (серце йому, звісно, калатало), пройшов недалеко: вже перший перехожий, що трапився назустріч Ґантенбайнові, спорядженому темними окулярами і чорним ціпком, яким він, мов сліпий, постукував по бровці й анітрохи не відхилявся вбік від прямого, як лінійка, маршруту, спантеличив його грубим запитанням, чи він ока в голові не має, і Ґантенбайн, замість зрадіти цьому першому підтвердженню, зупинився, втративши дар мови від гніву на хама, і навіть озирнувся йому вслід. Сліпий, що озирається! Перша помилка. Його намір нікому не поступатися дорогою, хоч би хто йшов назустріч, може, й слушний, але він ішов надто швидко. Надто зумисне. На початку людина завжди переграє. З хвилину Ґантенбайн стояв мовчки, треба позбутися скутості, перш ніж іти далі й стукотіти ціпком об бровку. Звичайно, він обрав територію, яку добре знав. Кройц-плац, вулиця Цельтвег, Гайм-плац — колись по них він щодня ходив до школи, тож знав їх напам’ять. Дійшовши до школи «Hohen Promenade», що стоїть на пагорбі, на алеї, де не було нікого, він зняв окуляри: Цюрих — блакитне місто, і тільки мої окуляри роблять його сірим, як попіл, навіть страшно стає, сірим, як попіл, із легеньким бузковим відтінком. Чуття прощання, коли я знову вдягнув окуляри, годі було уникнути. Отже, далі. Навіть вибір пори дня має бути правильним, обідня перерва, коли люди не спостерігають, а просто хочуть їсти. Коли згодом, коло готелю «Helmhaus», один добродій завдав собі клопоту перевести його через вулицю, Ґантенбайн почувався, мов ошуканець; слід звикнути до такого. Вулиця Шторхен-гасе, Вайн-плац, вулиця Реннвеґ; коли йти повільніше, то краще; стукати ціпком не слід надто часто, досить лише раз по раз, думав я. Найважливіше: хоч би що довелося побачити, ніколи не висловлювати своєї думки. Чому сліпі породжують чуття не жалю, а примирення? Мало-помалу, думав я, Ґантенбайн починає насолоджуватися своїм станом, аж поки — окуляри не давали йому змоги бачити червоне світло — завищали зненацька зупинені колеса, одразу позаду нього. Від страху, хоч і не зазнав найменшої небезпеки, Ґантенбайн загубив ціпка, що лежав, як він одразу побачив, на асфальті між уже нерухомими колесами, і тут сталася друга помилка: сліпий не чекав, а нахилився й сам підняв свого ціпка. Тож він уже виказав себе? Свідків не бракувало, вищання шин зупинило багатьох людей, він бачив їх, тих лемурів, дехто підступив ближче, синій від цікавості або обурення, а у фіалковому спортивному автомобілі («Кармані») сиділа й хитала головою страхітливо розмальована блондинка: ундина, теж із зеленавими косами й сливовими губами. Може, він сліпий? Її шубка мала колір гнилих водоростей. Сліпий він чи ні?.. Він сказав «так», атож, уперше сказав світові, що сліпий, угу, й роззирнувся, щоб побачити, чи вірять йому люди... На щастя, поблизу не було поліції. Лемури сперечалися, кому він завдячує своїм життям, і були згодні зі збудженою «Карман»-дамою, що він зобов’язаний носити жовту нарукавну пов’язку. Ґантенбайн про це не подумав. Він мовчав. Він загубив капелюха, що, як бачив, лежав на недалекому тротуарі, і, дарма що загубив, цей інцидент, на його думку, власне, вже скінчився, бо ані його ліва гомілка, ані її лискучо-білий бампер не зазнали ніякої очевидної шкоди. Чому ніхто не подасть йому капелюха? Зеленава ундина, й далі перелякана щастям, яке спіткало його, не хотіла їхати далі, не заручившись згодою всіх, що вона сама невинність, навіть згодою однієї хатньої господині, яка затято мовчала. Ґантенбайн бачив, що йдеться вже не про нього, а про те, чому така особа взагалі їздить у такому автомобілі. Йому стало шкода блондинки, раптом усі напустилися на неї. Її брови видавалися чорно-бурими, мов гниле торішнє листя, чорно-бурими і аж чорно-синіми. Хатня господиня, взявши Ґантенбайна під руку, мало не криком розповідала, що його мало не переїхала кокотка, еге ж, кокотка; він не вимовив ані слова. Сліпий не судить. Чи він не травмований, запитала хатня господиня, наче розфарбована «Карман»-дама не питала його про це ще на початку. Ґантенбайн не тільки не постраждав, а зненацька відновив самовладання: аж тепер зрозумів, що сталося. Поки йому яскраво змальовували, що він міг і загинути, сліпий одягнув собі на голову капелюха, власноруч піднявши його з тротуару на очах в усіх свідків. У його сліпоті, бачив він, не сумнівався ніхто. Лемури, ніяк не здатні розійтися цього нудного буденного дня, обурювалися тепер сучасним вуличним рухом. Когось колись тут уже переїхали. Загалом люди були озлоблені. Оскільки Ґантенбайнові не годилося одразу рушати далі, він знову зняв капелюха і струсив з нього вуличний пил, господиня тим часом дедалі лютіше насідалася на кокотку. Зрештою Ґантенбайн знову насадив на голову капелюха, тепер уже чистого, пора йти, він не хотів чекати, поки прийде поліція й вимагатиме документів, посвідчення водія, чи, може, навіть посвідчення сліпого, а «Карман»-дама сповістила, що тільки їй і нікому іншому він завдячує своїм життям. Її рука в бузковій рукавичці лежить на важелі коробки передач, вона запускає нікчемний мотор і вдячно запитує, куди йому треба. «Додому!» — відповідає він. «Де ви живете?» — запитує вона. Ззаду знову сигналить автомобіль, а що Ґантенбайн побачив ще й трамвай, який через них не міг рушити далі, він, миттю наважившись, сів у її машину, де його обгавкав справді не побачений песик. Коротко острижений пудель. Дама нервово ввімкнула передачу, сіпнуло, й машина поїхала.