Наступного дня приїздить Свобода.
Дитина (про шотландську ляльку вона, мабуть, уже не чула й тому не розчарована, що тато нічого не привіз) розповідає про оперу, яку бачила мама, дуже кумедно.
Дитина як янгол-охоронець?
Я купив магнітофона, щоб записувати ваші розмови, розмови без мене. Це підступність, я знаю. Я щоразу соромлюся, коли тремтячими пальцями вставляю в ту чортову машину коричневу плівку, наговорену в моїй відсутності...
Навіщо?
Інколи я гадаю, ніби можу уявити собі, як точаться далі розмови моїх друзів без мене, а інколи — аж ніяк. Невже й тепер, коли я пішов, вони розмовляють про історію папства? Чи, може, про щось інше? А передусім: як вони тепер розмовляють? По-іншому, ніж досі? Чи точнісінько так? Серйозніше чи жартівливіше? Я не знаю, як можна було б дізнатися про це. Є люди, яким я вірю, що вони й після мого відходу розмовлятимуть точнісінько так, як і раніше, і тому, на мою думку, як признатися щиро, вони трохи нуднуваті, їм властиве щось майже нелюдське. Звичайно, я можу помилятися. Те, що хтось, коли попрощався Бурі, точнісінько так само розмовляє й далі, ще не означає, що він так само говорить далі й тоді, коли виходжу я. Деякі люди спокушають до зради, інші — ні. Але що таке зрада? Я не маю на увазі, що інші люди, тільки-но лишившись на самоті, розмовляють про мою особу, якщо вони й чинять так, то нехай; мою цікавість пробуджує щось інше. Наприклад, чи не має Бурі, лишившись сам на сам із Лілею, іншого обличчя? Вигадуючи розмови, які відбуваються без мене, я наражаюся на небезпеку або боятися, або поважати, або любити людей залежно від того, як вони розмовляють у моїй уяві, коли мене немає. Скажімо, моя майже сліпа довіра до Бурі, і то тільки тому, що він у моїх вигаданих розмовах не по-іншому розмовляє, не по-іншому мовчить і не по-іншому сміється, ніж у моїй присутності, заходить аж так далеко, що я просто не вірю, коли дізнаюся кружними шляхами, що Бурі нещодавно сказав про мене. Плітки! Я не хочу чути ніяких пліток. Адже що випливає звідси: я підозрюю не Бурі, а людей, які переказують мені, що нещодавно сказав Бурі в моїй відсутності. Можливо, він справді сказав, але не так, як несе далі плітка. Ті самі слова — можливо, але не таким тоном. Дуже просто: я не годен уявити собі, щоб Бурі продав мене в принципі. Не менш обгрунтованою чи необгрунтованою є й моя багаторічна недовіра (тобто це результат моїх сліпих вигадувань, які рано чи пізно з’являються в кожної людини) до інших людей, наприклад, моя прикра упередженість щодо Дольфа, і то тільки тому, що він, тільки-но розмовляє не в моїй присутності, а в моїй уяві, раптом починає говорити набагато витонченіше й розважливіше, і то не тільки з більшою обізнаністю, бо ж йому вже не треба применшувати своїх великих знань перед моїм незнанням, а й з більшим багатством асоціацій, дотепніше. Я переконаний: дехто приховує від мене свій розум, і я не ображаюся на них, а тільки завжди дивуюся, що в моїй присутності вони не стають дотепніші, не вражають багатством асоціацій, не підносяться духом до висот упевненості, не міркують. Я припускаю, що вони таким чином помщаються, але тут я не маю доказів. Одним з таких людей є Дольф. Адже в розмовах, які я вигадую, повертаючись додому або вже лежачи в ліжку, в розмовах без мене той Дольф — справжній взірець гумору, марнотратник знань, які він завжди приховує від мене. Чому воно отак? Часто я не йду в якесь товариство тільки тому, що і я там буду, і, хоч як тихо я сидітиму, тільки-но я опинюся там, це буде вже не товариство, яке цікавить мене, а товариство масок, породжених моєю присутністю...
Звідси й магнітофонна стрічка!
Похапцем, бо я, хоч і спокійний, соромлюся, мої тремтячі пальці хапаються за бобіну, я соромлюся практично щоразу, коли вмикаю магнітофон, але себе не лаю. Перший метр я майже завжди відрізаю, а на окремих бобінах ще й стираю свій голос, його наполовину відверту брехню: «Я йду по сигарети!» — а потім я справді беру їх, спершу ввімкнувши пекельну машину, заховану між книжок. Моя обітниця не користуватися тими плівками нічого не варта. Магнітофонну плівку можна стерти, але не спогади. Чого я, власне, сподіваюся? Здебільшого я розумію не багато, бо всі говорять одночасно, це мішанина голосів, до того ж я ще й курю. Я дивуюся, що ви ще розумієте одне одного. Сміх! Я не бачу ніякої причини. Сміх за сміхом! Із тексту не випливає, що вас так тішить. Не менш незрозуміла раптова мовчанка. Раптом здається, ніби магнітофонна плівка урвалася. Але вона біжить. Могильна тиша. Я не можу здогадатися, що сталося. Могильна тиша триває. Невже ви помітили, що є прихований магнітофон, приховане вухо, пам’ять? А ось нарешті наполовину чутний голос дами: питання до слуги. Я курю й чекаю на густий голос Дольфа, на його гумор, який не виявляється, і мало-помалу розчаровуюсь: із не меншим успіхом я міг би сидіти й там. А Ліля? Тільки Ліля говорить по-іншому, тож я аж віддих тамую. Але й вона не каже нічого, чого б мені не можна було чути, й не називає тих самих імен, як і тоді, коли я присутній. І все-таки: її голос звучить по-іншому. Вільніше. Коли хто скаже щось дотепне, вона сміється по-іншому й більше, голосніше. Невже вона в моїй присутності боїться, що я подумаю, ніби вона сміється з мене? Коли мене немає в кімнаті, перед нею, здається, годі встояти. Вона тоді більше скидається на дівчинку. Річ зрозуміла. Адже її голос звучить, як і тієї давньої пори, коли я познайомився з нею, Господи, як давно... Точнісінько так, але ж плівку, яку я слухаю, записано сьогодні. Вона наважується на жарти, які навіть мене зачарували б, тож трапляється, що навіть у своєму прикрому становищі підслухача я змушений сміятися. Тепер ви розмовляєте про політику. Одного разу, коли я навряд чи й слухав, згадали моє ім’я. Може, прокрутити знову? Запізно, хтось похвалив мене. А от за що, не зрозуміло. Я міг би, звичайно, відмотати плівку назад, щоб послухати, але не робив нічого. Можливо, вони хвалили мій погріб, бо далі йшла розмова про вина, Ліля мимохідь запитала, куди я подівся. Крім того, я вже викурив люльку. Магнітофонну плівку прослухано тільки до половини. Здається, ви лишаєте собі час, чекаєте кінця моєї бобіни, щоб потім розмовляти по-справжньому, без масок. Тепер я шукаю коркотяг, слухаю і нічим не можу зарадити: коркотяг на кухні. На думку Дольфа, шкода, що я не пішов у політику, щиро шкода. Чому? Його твердження, ніби він схиляв мене до такого кроку, аж ніяк не відповідає правді, принаймні я нічого не пригадую, не пригадую і блискучої (на магнітофонній плівці дуже вдалої) думки про соціал-демократію сьогодення, думки, яку я начебто висловив колись. Чому він прикрашає мене власними пір’їнами? Потім він замовкає, неначе автор його блискучої фрази будь-коли може зайти до кімнати, а Ліля тим часом, здається, пішла на кухню по коркотяг. Я чую, що її тепер немає в кімнаті. Я слухаю, мов сліпий, вона мовчить не так, як решта, її тут немає. Наші гості розмовляють між собою. Можливо, я помічаю це за легенькою зміною тону. Тепер ви всі заговорили про фільм Фелліні, розмова веселіша, ніж доти, жвавіша, а водночас вас трохи бентежить, що ви тепер самі й вільні від обов’язку розмовляти про начебто інтереси господарів, знявся такий галас, наче доти мова йшла не про фільм Фелліні. Щоб не скотитися до пліток про господарів, ви тепер боїтеся кожної паузи. «Лілю, що ви там робите?» — кричить хтось, а потім, наче відлуння, звучить той самий голос: «Що ви там робите?» Яке щастя, що всі бачили той фільм Фелліні, й це щастя полягає передусім у тому, що думки в людей різні. Католицизм у Фелліні...