Жінка, гідна кохання.
Я певен:
Жінка з таким обличчям не тільки не розбиває склянок від віскі, а й чинить те, на що Свобода, якщо розвернути ситуацію, не здатний: робить цю ситуацію легкою для нього, а оскільки ще й не показує, коли проплакала цілу ніч, він ніколи не знає, кому завдячує своїм щастям. Вона не ображається, як чоловік, і не розповідає про все першому-ліпшому, тож той, хто бачив її в ті місяці, ні про що не здогадувався. Чи спромігся б на це коли-небудь бодай один чоловік? Вона виконує те, що їй лишила та інша: буденні обов’язки подружнього життя, нехай навіть трохи ненависні, але й це життя вона робить легким для нього. Вона не покладається на трюїзм, що кожне кохання гасне, а вірить у диво; не погрожує, що покине його, а дотримується побічної ролі. Її великодушність — не шантаж. Вона не засуджує іншу тільки тому, що він кохає ту іншу. І не порпається в причинах, не вдається до безкінечних балачок. Не придушує його веселості, якщо він має мужність бути веселим, а коли він розповідає про свою роботу, слухає так, наче говорять про найголовніше. Вона дає йому змогу бути люб’язним, тільки не показується у ванні, не ходить гола. Вона знає, що інша тут, і не хоче знати про дрібниці, які, власне, її не обходять: знаходить гребінці, які не належать їй, і мовчки викидає їх. Вона виступає як третя. Вона не пожадлива. Розмовляє з іншою, мов зі щасливою сестрою, якою вона захоплюється...
Великодушна жінка.
Чому Свобода не такий?
Його пояснення:
Природна відмінність, якої не знищити ніякою рівноправністю, між чоловіком і жінкою полягає в тому, що неодмінно тільки чоловік навіть під час обіймів думає про справи. Він лишається самим собою, і жінка знає про це, бо знає його. Вона не хоче знати про те, про що можна здогадатися. Натомість чоловік анітрохи не знає, коли жінка, що вийшла з дому, перебуває в обіймах іншого, про це він навіть не здогадується. Жінка страхітлива своїм майже безмежним припасуванням, тож, прийшовши до іншого, вона теж уже інша, і ця зміна, якщо стосунки мають певну тривалість, доходить аж до її духовних інтересів та думок, її суджень. Оскільки жінка, йдучи до когось, заходить далі, ніж чоловік, повернувшись, вона змушена прикидатися, навіть у розмовах про те або се, і тому він прагне знати й те, що його не обходить; жінка, що має смак, ніколи не зрадить його, натомість чоловік у протилежній ситуації, розповідаючи, лише наганяє нудьгу на жінку. Ніби він, обіймаючи, коли-небудь може стати іншим! Саме на цю чоловічу особливість і спирається великодушність розважливої жінки, її нестерпна великодушність, яка нагадує нам про нашу обмеженість.
Отакий він, Свобода.
— Бачите, — кажу я, — сьогодні ми вже тут! — і показую їй червоний прапорець, який щоранку ставлять на великій карті Атлантичного океану: наше місце в блакитній порожнечі з меридіанами. — Ми просуваємося.
— Сьогодні вже четвер?
— Так, — киваю я.
— Так, — підтверджує молодик із надіями на Канаду, — шкода, завтра вранці ми вже приїдемо.
Я лишаю їх обох на самоті.
У палубному кріслі, піднявши ноги на завжди тремкий фальшборт, в сонцезахисних окулярах я читаю саме ту книжечку, яка сподобалася б їй, це розповідь про чоловіка без атавізмів; я саме дійшов до розділу, де цей чоловік, що кохає одну жінку і вже на двісті тридцятій сторінці дізнається, що цю ніч вона провела з іншим чоловіком, накриває стіл для сніданку, сніданку втрьох, там апетитні не тільки наїдки та напої, є шинка з яйцем, читаю я, різноманітні сири, чорний хліб, фрукти, — читаєш, аж слина котиться, — бо не менш апетитна й розмова втрьох, дотепна без розривів і судом, без приховувань, без посилання на стосунки, що постають таким чином як самоочевидні, і я напружено чекаю, що буде далі...
Океан, на жаль, здіймає високі хвилі.
Передостанній обід:
Наші молодята, мабуть, щодня мають дедалі менше тем для розмов, передусім молодик, здається, вже нехтує, що його молода дружина, яку він пересаджує в Канаду, завжди має що сказати йому...
Пополудні:
Я читаю, як далі розгортаються події в моїй книжці кишенькового формату, вряди-годи перегортаю кілька сторінок, нетерпляче прагнучи невідомо чого, дивлюся, чи й досі нас супроводять ті самі чайки, — ні, з мене кепський читач: наче чайки за кораблем у морі, які не відстають, а потім ураз розвертаються й летять у далекі простори, але прилітають знову, завжди ті самі, кружляють, відлітають і лишаються, — так і мої думки пов’язані з сюжетом, що невпинно суне вперед, пахкаючи парою...
Одного разу я бачив, як вони грали в пінг-понг.
Здається, ще досі не існує ніякої фарби, стійкої до повітря, насиченого солоною морською водою: троє матросів фарбують завжди тремкий фальшборт від Неаполя до Нью-Йорка, а далі беруться знову, все біле, здається, немов побите віспою, тут годі знайти люки, крани, ліфти і сходи, вентиляційні труби, все біле поцятковане віспою, і вони фарбують, але потім одразу з’являються жовтуваті та бурі плями іржі...
Передостанній вечір:
Вони танцюють, дама, що могла б бути Лілею, — з молодим інженером. Її обличчя над його плечем — я б даремно намагався зобразити цю сцену: досить глянути, як опущені її вії, як вони зблизька або здалеку обмінюються поглядами, досить побачити руку, що, як дивитися в профіль, пестить їй коси за вушком, а потім знову — її сміх анфас, кружляння, зміну світла, перехід від сміху до мовчання; однієї зморшки на її чолі досить, щоб усі додаткові слова, які я позбирав, просто відпали від її обличчя...
Я йду спати.
Останній пополудень:
Я прочитав свою книжечку, а більше взагалі нічого не робив за ці останні короткі та довгі дні; навряд чи розмовляв із ким-небудь, немає ніяких асоціацій, пов’язаних зі мною, ніяких пригод, ніяких планів; я з’ясував, що півдня я ні про кого не думав, навіть про себе, й насолоджуюся тим, що поклав ноги на завжди тремкий фальшборт, але тепер не читаю, а втім, і не сплю, навіть бачу молоду дружину, що шукає свого інженера; чи бачив я його, атож, у басейні, але тепер його там немає; я не припускаю, що вони шугнули обоє через борт, можливо, оглядають машинний відділ, таж він інженер, а корабель — це лабіринт...
Останній вечір:
Вона не прийшла до столу.
Я докладно й дедалі докладніше (власне, щоб не увиразнити тишею відсутність нашої сусідки за столом, а ще й тому, що юна дружина інженера затято, немов скам’янівши, мовчить) розмовляю — немов ця розмова пов’язана з моїми інтересами — з молодим інженером, що не шугнув за борт, і то якраз про тремкий фальшборт, проблему вібрації, що її, як я припускаю, ми ще досі не розв’язали...
Опівночі на палубі, зорі, вітер.
Я розмовляю з одним американським пастором, походжаючи від корми до носа і від носа до корми, проминаю її чорну тріпотливу сукню й киваю головою, коли вони обоє відчули, що на палубі їх упізнали...
Останній ранок:
На борт піднімається лоцман, гучномовець звертається до всіх пасажирів трьома мовами й таке подібне, метушня в коридорі, люди сновигають, наче мурахи в розбитому мурашнику, пасажири в плащах, стоси валіз, персонал, скатертини вже зібрано, чайові поділено, американські офіцери зненацька вже сидять у залі й неприязно-об’єктивно перевіряють паспорти, ба більше, ніж просто паспорти, навіть рентгенівські знімки, довідки про щеплення й т. ін, це тягнеться довго, всі пасажири помолилися востаннє, клунок скатертин у коридорі... Я думаю: слід сподіватися, її валіза і сумочка спаковані, можливо, вона сидить тепер у своїй каюті й зачісується, перш ніж знову обв’яжеться синьою хусткою. (Ось чим я переймаюся, коли з паспортом і довідкою про щеплення стою в черзі й радію, що цього разу мені ні про кого не треба дбати...)
Вона могла б бути Лілею.
Я вже не бачив її.
Ліля зовні:
Її обличчя в дзеркалі, коли вона, схиливши голову, розчісує коси, і її потилиця й голе вушко, коли переставила дзеркало, а тепер, коли піднімає голову, розпущені коси, що спадають униз, розпущені коси, немов водоспад, вона струшує головою, поправляючи їх, чує гучномовець у коридорі й провела пальцями обох рук по вилицях і скронях, потім униз, заправивши сухе волосся за теплі вушка, крем на пальцях, вона відчуває свою чутливу шкіру, м’які й податливі щоки, потім підборіддя, потім знов угору до скронь, де вже твердо, потім до крутого й ніжного носика, до його спинки та ніздрів, змащує шкіру і бачить удалині понад недалекою водою берег, мабуть, острів Фаєр-Айленд, а потім знову своє обличчя в дзеркалі, й зупиняється: таж не можна дивитися собі одразу в обидва ока; зупинилася перед своїм поглядом, що лишився далеко за дзеркалом, все інше теж лишилося за дзеркалом, чоло і бліді вуста, вії, які вона розгладила, час іде, шкіра під очима полискувала, прозора, мов шовковий папір, лискуча, втомлена, синювато-коричнева, як мокре осеневе листя, вона напудрилася, час минав, потім зачесалася, берег, поки вона чесала коси, наблизився, шпилька в губах, плаский берег із деревами і пакгаузами, що проминають в ілюмінаторі, опускається і піднімається буй, вона зачісується далі, гучномовець у коридорі просить «уже не...», вона забирає шпильку з вуст і підмальовує губи, відкопиливши їх понад білим периметром зубів, м’які, повні, оксамитово-сильні губи, вона напружує, роздимає або стискає їх, щоб намалювати лінію, тоненьку лінію між шкірою обличчя і вустами, вона нахиляється до дзеркала, щоб бачити краще, вуста, вологі, наче м’якуш розламаного абрикоса, потім накочує губи одна на одну, щоб краще розподілити помаду, й закручує помадну паличку, погляд на вуста в дзеркалі, розтуляє їх, але мовчить, ще є час, гуркочуть якірні ланцюги, пора одягати синю хустку, раптом надворі вітер, корабель, здається, вже не рухається, гуркочуть якірні ланцюги, вона не забуває, що сама, й оглядає своє тіло в дзеркалі, озирає своє тіло зовні, як чоловік, але не думає про нього, накриваючи зачесані коси синьок? хусткою, її тіло вже забуло його, зав’язує хустку під підборіддям, готова за чверть години зійти на пірс, де її зустрінуть, ні про що не здогадуючись, руки, очі та поцілунки...