Я уявляю собі:
Анекдотична оповідка про їхню першу зустріч у гардеробі, Гантенбайн як сліпий із трояндами, що в захваті від гри, майже годиться, але не зовсім, бо тут немає нічого анекдотичного... Ліля жила тоді, звичайно, не без приятеля, а втім, це аж ніяк не обходило Гантенбайна. Це твердження такою мірою слушне, що в оповідці, яку так охоче розказує Ліля, про нього не згадано; того Лілиного приятеля, що тоді сидів у гардеробній, Гантенбайн справді не бачив. Але ж той чоловік сидів там (якщо не в оповідці, то все-таки в дійсності) увесь час, щоправда, не коло її гримувального столика, та однаково досить помітний у єдиному затишному фотелі; він мовчав і гортав газету, сидів із капелюхом на голові, розставивши ноги і впевнений, що він там присутній. Отож він сидів. Наче меблі. Чоловік у розквіті літ, колись дуже закоханий у Лілю, тепер на стадії зрілої любові, готовий до шлюбу без нетерпіння, з капелюхом на голові. Поки Гантенбайн виконував свій дуже безпорадний і тільки в оповідці переконливий номер із трояндами, той у капелюсі навіть не прислухався, певне, знаючи про Лілину потребу в сліпому схилянні. Йому досить було кашлянути, щоб налякати сліпого шанувальника. Навіть не відриваючи очей від газети, він згодом запитав мимохідь: «Що це в тебе за пташка була?» Він сказав «пташка», і це трохи образило Лілю, бо ж усе-таки приходив шанувальник. Без капелюха на голові. Вона мовчала. На користь Гантенбайна. Він справді тоді бачив лише Лілю. Ще простішого доказу, що він сліпий, він не зміг би вдати... Згодом він, звичайно, дізнався, що Ліля жила не сама, але озиратися було вже запізно, в гардеробній тепер ніхто не сидів. Тільки фотель, де сидів той приятель, стояв і досі. Але в ньому вже сидів Гантенбайн. А Ліля на сцені й далі грала ту саму роль. Гортати газету, аж поки в залі вибухнуть аплодисменти, Гантенбайн не міг собі дозволити, бо ж Ліля вірила в його сліпоту й кохала його через неї. Він бачив телеграми, встромлені навколо її дзеркала, побажання щастя, деякі з золотим кантиком, бачив у її дзеркалі й себе: закоханого, що сліпо чекає, поки в залі гримнуть оплески. І отак щовечора, аж поки раптом з’являлася Ліля: в іншому вбранні, а ще й з чужими косами, почасти лялька, гарна, але розмальована для вітрини, гарна здалеку, сині брови, зелені повіки, жовті щоки; її обличчя стає таким грубим, таким грубим увиразненням краси, що навіть її очі більшають, і Ґантенбайн у душі щоразу здригається. Мов перед якоюсь пташкою. Гардеробна замаленька, Ліля ще під впливом ролі, але вже без тексту. «Як пройшла вистава?» — запитує він, щоб почути її голос. Тільки голос був Лілею. Потім вона була змушена ще раз виходити на сцену, глядачі й далі плескали. Демонстративно. Наче прагнули повідомити сліпому Ґантенбайнові, яка чудова жінка, що її він кохає. І отак щовечора. Він, розумієте, пишався, й відкорковував тим часом пляшечку шампанського. Пишався чим? Водночас він сам видавався зайвим. Ґантенбайн не міг аплодувати: схиляння в нього відібрали. Він наливав їй келих — це все, що він міг зробити. Кожні овації коли-небудь ущухнуть, тож потім Ліля тішилася своїм коханням, пила шампанське, Ліля за гримувальним столиком, а Ґантенбайн у єдиному затишному фотелі, споряджений темними окулярами для сліпих. Він бачить, як вона витирається ватою, Ліля в шовковому халаті, Ґантенбайн із чорним ціпком. Отак він і сидить у її гардеробній — сліпий, але присутній. Ліля така, як і завжди після вистави: розслаблена, збуджена, розвіяна. Вона не чує стукоту в двері, і добродій, що зайшов, не чекаючи довго на відповідь, здається, знає, що Ґантенбайн сліпий, бо не кивнув йому головою. Наче Ґантенбайна й немає в гардеробній, наче він відсутній. А той добродій, певне, якийсь постачальник, він почувається так, ніби може бути вільним від усякої пристойності. Добродій наприкінці розквіту своїх літ. Оскільки Ліля його не бачить, бо саме заплющила очі, щоб зняти макіяж із повік, Ґантенбайн каже: «Здається, хтось стукав». Але Ліля не чула стукоту, а добродій, переконаний, що Ґантенбайн не бачить його, стоїть тихо, поки Ліля кидає в сміттєвий кошик брудні ватні тампони, набираючи дедалі більшої готовності розмовляти з Ґантенбайном. Зосередившись на своїх пальцях і витираючи їх об рушник, вона запитує, куди підемо їсти, і просто не помічає, що в гардеробній є ще один чоловік. Що він, Ґантенбайн, пережив того дня? Адже він міг навіть гадати, що той гість зараз вихопить пістолета з кишені й вистрелить у Лілю, з ним щось негаразд, він мовчить, наче робить себе отак невидимим від Ґантенбайна, а може, лише хоче поговорити з Лілею. Віч-на-віч. Гість блідий, неголений, невиспаний. Ґантенбайн і досі не складе думки, де можна поїсти, і мовчки гладить собаку; Пач занепокоївся і пильно придивлявся. Ця сцена тривала навряд чи й хвилину, але, здавалося, безкінечно. Тільки тоді, коли Ліля нахилилася до дзеркала, щоб перевірити повіки, вона злякалася, а її тоненькі пальчики, що саме мали протирати скроні, заціпеніли перед чоловіком у дзеркалі. Вона впізнала його. Навіть Ліля не казала ні слова, щоб гість і далі був невидимий. Її обличчя, як бачив Ґантенбайн, не лишало жодного сумніву: це був чоловік, якого Ґантенбайн тоді не бачив. Тепер без капелюха на голові. Показати тепер, що Ґантенбайн не сліпий і розуміє ситуацію, було б завеликим підступом. Тож він гладив собаку. Але й мовчання могло б виказати Ґантенбайна, тож він запропонував тепер, де можна поїсти, крім нього більше ніхто й слова не сказав. Коли Ліля обернулася, того чоловіка не стало не тільки в дзеркалі, а й у гардеробній. Без слів. Його прихід, хоч і видавався комічним якусь мить, справляв тепер радше моторошне враження. Але ж Ґантенбайн не міг запитати: «Хто то був?» До того ж він знав це, а що означає цей візит, здається не знала навіть Ліля. Ґантенбайнові було шкода її, вона аж поблідла з переляку. Але Ґантенбайн знав, що йому треба мовчати, зрештою, він мав і свій переляк, який годилося приховати. Власне, бажання несподіваного гостя було зрозуміле: він прагнув повернути свою Лілю! Свою! Саме ця мовчазна вимога в його очах надавала йому такої моторошної подоби, що виникала думка про пістолет у його руках, людина втрачала самовладання, як і сам страхітливий гість. Ліля, безперечно, ще ніколи не бачила його таким. Вона тепер підвелася, ще досі бліда з переляку, і взяла двері гардеробної на засув, на що Ґантенбайн, щоб розвіяти її тривожні думки, розповів про кумедну витівку Пача, нову, вигадану точнісінько так само, як і решта, що не завадило Пачеві гордо заметляти хвостом, але спроба Ґантенбайна виявилася невдалою, Ліля ціпеніла дедалі більше, мабуть, на думку, що гість може чекати її коло службового виходу, заховавшись на темному подвір’ї. А втім, пістолета він, безперечно, не мав, а тільки справляв таке враження: адже прийшов не застрелити її, а одружитися з нею. Запізно. Коли в двері постукали, Ліля не хотіла відкривати засув, тож довелося Ґантенбайнові. Й він справді відчинив двері, то була бажана нагода показати себе як чоловіка. Але в дверях стояла лише служниця, що передала листа, який Ліля одразу відкрила й прочитала, проте не вставила в раму дзеркала. Коли вона нарешті скинула перуку, то дивилася на Ґантенбайна так, наче вперше засумнівалася в його сліпоті, непевна, чи він справді нічого не бачив, тепер, коли була з власними косами й гарна, лист вочевидь заспокоїв її, і вона позбулася страху, що на неї чигають на подвір’ї. Згодом вони пішли їсти, Ліля і Гантенбайн, що, як і завжди, розрізав для неї форель. Потім пішли додому. Безперешкодно. А коли Гантенбайн запитав мимохідь, чи Ліля часом не чула чогось про свого колишнього приятеля, вона відверто відповіла, що він повернувся, так, він тепер у місті. Вона бачила його, але не розмовляла з ним. Її відповідь здавалася не менш незначущою, ніж його запитання, а що Ліля далі замовкла, її приголомшеність, бачив він...