Я розумію:
Людина змушена покинути свого партнера, постанова — це постанова, вже несхитна, але відокремлення внаслідок тієї постанови ще не відбулося, відокремлення прагнуть здійснити гідно, але гідність перешкоджає відокремленню, один з двох партнерів, поки зберігається гідність, не може зрозуміти й кохає, як ще ніколи не кохав, і якось увечері з’являється знову; прощаються одне з одним не листами, і Гантенбайн збагнув, що тут немає іншого варіанта, крім мовчазного розуміння, що вони повинні зустрітися знову...
То був лютий.
Ліля за гримувальним столом (цього разу перед виставою) мало не жартома призналася, — навіть не озирнувшись, чекаючи в напруженому спокої дзвінка, що невдовзі викличе її на сцену, принаймні не схвильована і вже не здатна ні до якої розмови, ніде не витаючи думками, а навпаки, готова до виходу, — отож мимохідь призналася, поки просто пудрила собі носика, одне слово, жартома, навіть не озирнувшись, навіть не глянувши, хто тепер сидить у єдиному затишному фотелі: мовляв, місячні в неї часто бувають нерегулярні, тож йому не треба ані радіти з цього приводу, ані лякатися... Потім пролунав дзвінок. Ліля мала тоді тридцять один рік, аж ніяк не недосвідчена дівчинка, та й Ґантенбайн був не хлопчик, який уперше постає перед певними питаннями. А втім, у принципі, думав він, коли-небудь зрештою треба поговорити про це. Але після тієї вистави, після прогулянки Ґантенбайна з Пачем, та й наступного дня Ліля, здається, взагалі вже не думала про свої слова. Тож навіщо Гантенбайнові про них думати? Але він таки думав, хоча не дуже побивався і на мить майже повеселішав, уявляючи собі, якою Ліля буде як мати, він лише дивувався, що три дні поспіль вона ані пари з вуст, ба навіть уже чотири дні. Її безтурботність справляла враження, але не передавалася йому. Думку, яка нещодавно в гардеробній блискавично промчала йому в голові, він досі відганяв від себе, то була думка про календарний термін, а якби раптом усі думки стали непотрібними, саме на цій думці Ґантенбайн не хотів би зосереджуватись. Ліля, як він бачив, і далі була безтурботна й радісно чекала свою колишню роль наступної осені. Коли одного разу Ґантенбайн, скориставшись приводом (комірне), запитав про дату, був уже березень; Ліля злякалася, що треба платити комірне, і вжахнулась, як швидко минає час. Розмова відбувалася в ресторані, Ліля з глибоким декольте, на перлинах намиста вигравали вогники свічок, і вона сміялася: «А що, якби в нас справді знайшлася дитина?» Ресторан, звичайно, не місце, щоб вірити в такі речі, старший офіціант наполягав, дарма що з пристойної відстані, щоб ми замовили що-небудь. Тому нам мовчки поставили і хрусткі хлібці. Підозра, що Ліля може привести на світ дитину, не сказавши про це Ґантенбайнові, була, звичайно, безглуздям, бо за п’ять місяців вагітність і сліпий би помітив. Просто ресторан не місце для розмов про такі речі. Вже навіть його пропозицію, що Ліля повинна піти до лікаря, сприйняли як недоречну, тож, незважаючи на свічки, атмосфера стала гнітюча.
Відтоді мовчав і Ґантенбайн.
У дружньому товаристві, колись давніше, вона казала: «Якби коли-небудь я захотіла дитину, мені було б байдуже, хто її батько!» — заперечивши таким чином одному прихильникові містицизму крові, отож зрозуміло, що тієї миті вона мала слушність, бо людина говорить різні речі, але завжди слушні даної миті, й Ґантенбайн уже не хотів думати про це... І коли Ліля повідомила, то була справді мить, коли він не думав про це: за три хвилини до приходу гостей:
— У нас буде дитина.
Ґантенбайн приголомшено мовчав.
— Я була в лікаря...
Ці слова звучали як вступ. Але ж гості! І сталося диво: думки про календарний термін, якої й сам Ґантенбайн соромився, насправді вже не з’явилося, він сліпо радів, вітаючи гостей, які пов’язали його надміру веселий настрій лише з власними особами; дехто ще не знав добродія Ґантенбайна, й він помічав, як вони бентежаться перед сліпим, якого представляють їм... Саме тоді вона вперше розповіла неоціненну оповідку про прихід Ґантенбайна з трояндами в її гардеробну... Наступного ранку, прокинувшись немов із сокирою в черепі, Ґантенбайн згадував не про вечір, а лише про звістку, що буде дитина; на його щастя, Ліля тоді от-от мала піти на репетицію, бо інакше він, напевне, запитав би її, чи спала вона в лютому з кимсь іншим. І що тоді? Можливо, вона б відповіла: «Так». Без вагань, просто: «Так». Або завагалася б і, помовчавши, щоб до нього дійшла сміховинність його запитання, запалила б сигарету й запитала б: «Чому ти запитуєш про це?» Але ж і в цьому випадку це могла б бути дитина Ґантенбайна, він просто запитує, чи Ліля навіть після такого запитання ще хоче вважати його за батька своєї дитини, можливо, вона вже ніколи не скаже знову: наша дитина. То й далі буде її дитина... Отже, Ґантенбайн лежав, прокинувшись, немов із сокирою в черепі, а оскільки був сам удома, то й не запитував нікого... Можливо, вона сказала б: «Ні». Не без вагань, але просто: «Ні». Навряд чи це було б краще для майбутнього, він відчув би лише тимчасову полегкість, але його полегкість була б огидна їй, після такого розчарування вона б уже не хотіла цілувати батька своєї дитини, можливо, дитина тоді взагалі не з’явиться на світ... Отже, щастя... І ситуація така: Ґантенбайн припускає, що дитина, її дитина, не від нього, проте не показує, що дотримується такого припущення, сподіваючись, що це його дитина.
Я уявляю собі:
Свої зрозумілі тодішні заперечення прихильникові містицизму крові Ліля тепер спростувала б, запевнивши, що ніколи такого не казала.
Я уявляю собі:
Шестирічна Беатриса у ванні, Ґантенбайн — татусь, що намилює дівчинку, її тілечко, її невинну шкіру, надто шкіру, всюди клапті мильної піни, татусь не бачить, куди Беатриса тепер заховала ногу, але потім усе-таки знаходить її й лоскотливі пальчики ніг, щоб намилити і їх, Ґантенбайн у сорочці й навіть змушений підібгати рукави, і, звичайно, це не Беатриса отак розбризкує воду, а Кризімізі, саме він чалапає й бовтається у ванні, Кризімізі — це істота, яка лоскоче татуся й ховає мило, а татусь і не бачить, Кризімізі, власне, — чоловік відьми, і тільки тоді, коли Беатриса розмовляє з Кризімізі, він слухається її, вже не розбризкує воду, й Ґантенбайн може милити їй дитячу спинку й дитячу попу, ба навіть вуха й пахви, тільки дівчинка не повинна розповідати сліпому, на що схожий той Кризімізі, а потім Беатриса знову хоче, щоб татусь побачив її страхітливий рубець, і Ґантенбайн таки бачить його, крихітний рубець на коліні, прикрашає його милом, а потім напудрить і з молитвою перев’яже, тільки Кризімізі він зовсім не бачить, навіть коли через пару знімає окуляри, і тому Кризімізі не боїться, коли Ґантенбайн свариться або тільки попереджає, тож чалапанню й бовтанню нема кінця-краю, аж поки Ґантенбайн зрештою випускає воду з ванни, щоб обмити дівчинку під душем, змити клапті мильної піни, мокрі й блискучі від мила рученята й гомілки, тілечко з усіх боків, — ні, це не буде матрос, о ні, безперечно буде дівчинка, Беатриса, тут навіть сумніватися годі, не зарадять ніякі штани і руки в кишенях, випнуті вперед лікті, ніякі коники на краю ванни, і тепер донька зістрибує на килимок, було б добре, якби бачив і татусь, а коли мала, закутана в білий махровий рушник, хвилиночку стоїть тихо, щоб до решти насолодитися нею, й дає себе розтирати сильним рукам, раптом вискакує запитання: «Татусю, а правда, що ти нічого не бачиш?» Щоб перевірити, дівчинка невдовзі заявляє: «Я вмію літати!» — і татусь, бо ж сліпий, не може сумніватися в цьому і змушений вірити, забирає руки від Беатриси, щоб вона могла запитати: «Невже ти не бачиш, як я літаю?» Якусь мить Ґантенбайн думає, що Беатриса, мабуть, справді не його дитина, потім випростує руки й підкидає її вгору, мала кричить: «Бачиш?» Кричить: «Невже ти не бачиш мене?» Кричить...
Я уявляю собі:
Беатриса, вже десятирічна, впала з велосипеда, розбила собі голову, кровотеча, цілу ніч страх, що вона може вмерти, спільний страх матері й батька, страх із відкритими, заплаканими очима...
Я уявляю собі:
Гантенбайн аж ніяк не поганий батько, відколи, змушений своєю роллю сліпого, дедалі більше зрікається свого прагнення виховувати дитину... Коли Беатриса просто не робить того, чого їй тепер не хочеться, сподіваючись, що Гантенбайн не бачить її, наприклад, коли вона не вішає одяг на плічка або розкидає його всюди, і коли згодом Гантенбайн, дбаючи не так про одяг, як про людську дитину, яка, на його думку, коли-небудь і де-небудь усе-таки має навчитися робити те, чого саме тепер їй не хочеться, запитує ввечері, чи вона зробила, на жаль, бачачи, що нічого не зроблено, ну, що тоді можна діяти? Якщо Ліля, мати, теж прикидається сліпою й нічого не каже, щоб завжди бути на боці дитини й перешкодити будь-яким настановам, то знадобляться роки, аж поки Гантенбайн зрозуміє, що годі виховати дитину, якщо цього не хоче мати, тож він мусить опанувати роль сліпого і в ставленні до дитини, дозволяючи дурити себе в тисячах дрібниць, щоб тільки бути любим татусем, вільним від усякого виховного завзяття й готовим допомагати Беатрисі, коли настанови їй даватиме вже саме життя.