Собаці добре.
Відчувши нудьгу від своїх думок, які знав, як посмикування стрілок дзиґарів, Ґантенбайн узявся походжати, радіючи візерунку на підлозі, який членував час, і не тривожився з приводу Лілі, а переймався, чи пощастить йому щоразу потрапити чорним ціпком у борозенки між плитками підлоги, й походжав якомога повільніше, бо що швидше йти, то повільніше тягнеться час, а чекання затягувалося, повідомляло довідкове бюро, принаймні ще сорок хвилин, аж поки він нарешті побачить Лілю, Лілю з її сумками та журналами, як і завжди, як і все життя. Що таке час? Візерунок на підлозі, думка; що швидше ходить Ґантенбайн, то повільніше летить літак, і він злякався, літаки, як відомо, потребують мінімальної швидкості, щоб не впасти з небес, тож Лілю тепер несе його терпіння, сила чоловіка, що довго чекає, повільно ходить, повільно ступає крок за кроком, неквапом сюди, неквапом туди, повільно, як дзиґарі, чекає все життя.
(Невже мені треба створювати ще й Зібенгагена?)
Ліля приземлилася, й дивіться, Ліля сама, обтяжена пальтом, сумочкою і журналами, сама-самісінька.
Що сталося?
Ніхто не допомагає їй на митниці...
Навіщо ж їй тепер сліпий чоловік?
Тепер жоден добродій не проходить повз сліпого Ґантенбайна, не привітавшись, і я думаю: всі проходять повз Ґантенбайна, не привітавшись, але жоден з них не користається сліпотою чоловіка... Ґантенбайн мало не помахав рукою. Коли Ліля вийшла за бар’єр, її поцілунок був, як і завжди. Потім узялися під руки, як і завжди. Його лише дивувало, що на її обличчі не помітно ніякої відмінності. Він забрав у неї важке пальто і сумку. Як і завжди. Але мовчки. На її обличчі годі добачити, що вона не бреше, нічого не приховує. Її обличчя відкрите, як і завжди. В машині, коли він і далі мовчить, Ліля занепокоєно запитує, що сталося з Ґантенбайном. А сама розповідає те, що розповідала й завжди, і то таким самим голосом, тільки цього разу це проста правда. Невже він не вірить їй? Він несе, як і завжди, її багаж. А коли вони сідають навпроти одне одного, вона, як і завжди, радіє, радіє, що знову вдома. Невже Ґантенбайн не радіє? Він дивується. Її радість, що вона вдома, — Ґантенбайн роками вдавав, ніби вірить цьому, і аж тепер тільки бачить, якою довершеною була її гра, точнісінько такою, як тепер дійсність. Саме це, мабуть, відібрало йому мову. Вона сидить, як і завжди, в нього на колінах. Уперше Ґантенбайн не гладить їй коси, хоча вони такі самі, як і завжди, натомість підводиться й каже, мовляв, хоче пити. Він неможливий. Як можна тепер відчувати спрагу, та навіть якби й відчував! Він стоїть і п’є воду.
Ліля не обманює його.
Для такої ситуації він не має ролі.
— Лілю... — каже він.
— Що сталося? — запитує вона.
А коли Ґантенбайн знімає окуляри, то знімає не поривно, як звичайно, і не на те, щоб долонями потерти очі, а потім знову одягти окуляри, а по-іншому, ніж завжди: знімає їх востаннє — і сміється, або думає, ніби сміється, а його обличчя тепер мов і не своє.
— Що сталося? — запитує вона.
— Лілю, — каже він.
— Та кажи вже, — наполягає вона, — прошу тебе, я не знаю, що сталося, я справді не знаю.
Я уявляю собі:
Коли раптом відбулася сцена, яку Ґантенбайн тисячі разів і по-різному уявляв собі, дійсність приголомшила передусім своєю цілковитою порожнечею. Спершу він тільки похитав головою. Але Ліля, звичайно, хоче знати, що він замовчує. І коли Ґантенбайн, хоча ніхто не тягнув його за язик, повільно каже, що він щодня замовчував протягом довгих років, то немає, власне, нічого. Він повинен подумати, спираючись на факти; він не викидає окулярів, що відтепер стали зайві, і не вдягає їх, а просто тримає й дивиться на них, як на пам’ятку, сувенір, а згадуючи про те або те, що тоді чи тоді хвилювало його, розуміє, що це дрібнички, власне, речі, про які не варто згадувати... Що ж, це, власне, освідчення в коханні, думає він, оці його сказані з байдужою втіхою слова, мовляв, він усе добре бачив, але не знає всієї правди про роль, яку тут грали багато років, і все-таки знає досить багато, а втім, нічого точного, причому й точне він уже не хоче знати, власне, й він грав свою роль...
Кінець
(непропорційно короткий):
— Геть! — кинула вона і взяла сигарету, потім запальничку, поки я запитував, що там, Господи, знову сталося. — Усі ці роки! — обурювалася вона й курила. Та що я сказав такого? Спершу вона заридала, а тепер просто каже: — Геть! — І курить. Чого я обманював її? Кажуть, мовляв, інколи волосся стає сторч. І справді, я бачу, як її волосся стало сторч. Невже Ліля справді вірила, що я сліпий? Отже, це кінець. А власне, чому? Я марно прошу прощення за те, що багато бачив. — Усі ці роки, — повторює вона, — ти не кохав мене, ні, тепер я вже знаю і тепер хочу, щоб ти пішов геть, забирайся! — Курить, а потім кричить: — Забирайся!
Пробудження (наче нічого не сталося) постає як ошуканство: завжди щось відбувається, але по-іншому.
Одного дня мене вислухали.
— Ну, — каже хтось, кого це не обходить, і ми сидимо віч-на-віч, — що, власне, сталося у вашому житті, яке тепер добігає кінця?
Я мовчу.
— Чоловік любить жінку, — каже він, — ця жінка любить іншого чоловіка, — веде він далі, — а перший чоловік любить ще одну жінку, яку знову-таки любить ще один чоловік, — каже він і доходить висновку: — Звичайнісінька життєва ситуація, яка розповзається на всі боки...
Я киваю головою.
— Чому ви не скажете ясно, — запитує він, і видно, що йому от-от урветься терпець, — котрий із цих двох чоловіків — ви?
Я стенаю плечима.
— Слідство довело, — каже він не без нотки погрози в голосі, — що, наприклад, особи на ймення Камілла Губер ніколи не існувало й немає, так само як і добродія на ймення Ґантенбайн...
— Знаю.
— Ви розповідаєте самі вигадки.
— Я живу самими вигадками.
— Гаразд, — каже він, — а що сталося насправді тієї пори і в тому місці, де ви були?
Я заплющую очі.
— Чому ви не відповідаєте?
Я мовчу.
— Ви забули, мій любий, що є свідок.
Потім, я чую, відчиняє двері, а почувши перестук високих підборів, я ще раз розплющую очі, щоб побачити, яка тут відбувається гра...
Я бачу:
У пляшці рештки бургундського, я знаю, острівець плісняви на червоному вині, далі рештки твердого, мов цеглина, хліба, в холодильнику скрутилася висохла шинка, в каструлі плавають каламутні рештки компоту, абрикосові покидьки — припаси для мумії, знаю, я сиджу в плащі й капелюсі, тхне камфорою, порохом, мастикою для підлоги, килими згорнені, я сиджу на бильці м’якого крісла й граюся коркотягом, ніхто не знає, що сталося, всі м’які меблі накриті білою тканиною, я знаю, віконниці зачинені, всі двері стоять навстіж, мені досить тільки підвестись, я знаю...
Я сліпий. Я знаю про це не завжди, а інколи. Тоді я знову сумніваюся, чи оповідки, які я можу уявити собі, часом не є моїм життям. Я не вірю. Я не можу повірити, що те, що я бачу, — це вже хода світу.
Оповідка для Камілли
(після того, як до неї заходив поліцай):
— Повинен бути порядок, — кажу я. — Багато років тому у вас щось сталося, і ви дуже тяжко пережили ту подію. Тут, у місті. Раптом з’явився чоловік, що ніколи не хотів називати свого імені, вже не кажучи про те, щоб розповісти оповідку. Про цього сучасника відомо тільки те, що він, напевне, жив, і за доказ тут править його труп, знайдений якось уранці в річці Лімат, ранок був дуже гарний, пригадую, я саме вийшов на міст Гельмгаус, щоб годувати звідти лебедів. У загороді для качок і лебедів там стояла тоді, а можливо, стоїть і досі, велика плакуча верба, її довге гілля звисало в зелений Лімат, листя похитувалося шелесткими гірляндами, там була справжня ідилія: каченята, барвисті, мов глянцевий папір, лебеді з білою гідністю, трохи далі церква Гросмюнстер, Карл Великий із чайками на короні, передзвін об одинадцятій годині... отже, там воно все і сталося. Труп не знайшли б ще довго, а можливо, й ніколи, якби бочки, на яких стоять ґрати для качок, з роками не вкрилися іржею. Одне слово, чи то служба підводного будівництва, чи то паркова служба мали коли-небудь замінити заіржавілі діжки під хатками для лебедів. Піднявши трухляві дошки, щоб підступитися до вкритих слизом бочок, робітники побачили не менше вкритий слизом труп, одразу припинили роботу й повідомили поліцію, яка невдовзі привеслувала на зеленому човні, передзвін об одинадцятій годині ще не скінчився, він триває аж десять хвилин і належить до моїх найрадісніших спогадів; найкраще, на мою думку, його чути тоді, коли йти по мосту Гельмгаус, тоді над водою поєднуються дзвони з усіх веж... Можливо, саме тому там опинився і труп. Звичайно, я був не єдиним, хто хотів тепер побачити, що там діється. Обидва поліцаї в зеленому човні з міським гербом, один із веслом, а другий із довгим багром, були в мундирах і шоломах, наче мали арештувати когось, і видавалися схвильованими, з мосту на них витріщалася сила людей, і довгий час не відбувалося нічого. Дзвони об одинадцятій калатали й далі. На мосту хтось із тих, що все знають найкраще, розводився, мовляв, треба шарпнути щосили та й витягти той труп, бо тепер уже знали, що там труп, і громадськість, здається, мала право знати, чий він. Але труп міцно застряв між двома іржавими бочками. Що менше можна було вдіяти що-небудь, то більше наростала напруга, дзигарі на той час уже замовкли, і, зрештою, щось таки мало статися, навіть якщо й не через труп, бо за цілу годину його таки витягли. Навряд чи можна було б діяти інакше: поліцай із багром, отримавши пораду від другого, який невтомно працював веслом, щоб не знесла течія, штрикав і штрикав багром між слизьких іржавих бочок, не думаючи, що труп, тільки-но вивільнившись від свого полону, одразу попливе за течією. Так воно й сталося, тож глядачі на мосту мали на що дивитися. Річкою щось плило — труп, повільно, але так, наче мав ще одне бажання, ба навіть рішуче прагнення: втекти. Поки з допомогою вправних ударів весел довгий човен розвернувся й поплив навздогін, труп уже відплив на кілька метрів. Обличчям донизу, звичайно, нерухомий і не допомагаючи собі руками, він плив, наче тільки й чекав цієї миті, за течією, в супроводі човна з міським гербом, човен хитався від могутніх ударів весел. І кожен обізнаний городянин знав, що плисти за трупом можна тільки до мосту Уранії, бо під ним не пройде жоден човен. Дехто з глядачів побіг уздовж Лімату, власне, й не побіг, а пішов якомога швидше. Однак більшість, щоб зберегти гідність міста, припинили споглядати й пішли собі далі, наче нічого не сталося, гідні, немов лебеді, які розпустили крила, а потім знову їх склали і спокійно пливуть. А от труп далеко не заплив. Уже коло мосту Ґемюзе, що має багато опор, він знову зачепився, й цього разу течія перевернула його обличчям догори. То був чоловік. Кілька квітникарів, що продавали квіти на мосту, побачили обличчя, яке вже розкладалося, а поліція, що саме там мала свій пост, одразу була на місці й досить численна, щоб відвернути потік перехожих, тож принаймні на мосту стала господарем ситуації, розумієте, не давала людям зглядатися, люди не знали, що сталося, на їхні запитання ніхто не відповідав, і здавалося, ніби йдеться про квіткові кіоски. Склалося враження, ніби в Цюриху раптом заборонили продавати квіти. Знову довгий час нічого не відбувалося. Щоправда, невдовзі з’явився інспектор поліції, що керував дальшими діями, але поради, які він давав як людина досвідчена, вимагали часу. Він чекав у цивільному й курив сигару