Камілла аж рота роззявила з подиву.
— Атож, — підтвердив я, — саме так і було.
— Який жах!
— І при цьому він майже зміг, — мовив я, глянувши на свій знову доглянутий ніготь, — майже...
— Що зміг?
— Відплисти, не лишивши про себе оповідки.
Усього цього наче й не було... Це діялось у вересні, знову виходячи нагору з темних і аж ніяк не прохолодних склепів, ми мружимося на яскравому світлі дня; я бачу грудки червоної землі на ріллі над склепами, далі темне осеневе море, полудень, усе в теперішності, вітер у припорошених будяках, я чую шурхіт хвиль, але це не етруські хвилі в склепах, а шум вітру в дротах; у затінку оливи, що невпинно шарудить листям, стоїть мій сірий від куряви й розпечений сонцем автомобіль, страшенна спека, незважаючи на вітер, але вже вересень; а втім, це теперішність, ми сидимо за столом у затінку та їмо хліб, чекаючи, поки засмажиться риба, я хапаюся рукою за пляшку, перевіряючи, чи вино («Verdicchio») ще холодне, спрага, потім голод, життя подобається мені...
