Це була велика кімната зі старими, з чорного дерева меблями. Я приступив до широкого ліжка і тут побачив між подушками найкращу голову мадонни, яка і Рафаелеви не снилась.
Буйне золоте волосся, що звилось довкола її личка, здавалось мені авреолею ангелів. Очі вона мала закриті, уста піввідкриті. Шия її була біла, наче сніг, а під розчиненим одягом побачив я груди, що, певно, привели б до гріха і св. Антонія, рамена мала такі, як їх Гомер приписує Юноні. Одним словом, ця панночка була образом ангела, а рівночасно поганської богині. Все у ній пригадувало чистоту душі, але і запальність змислів. Могла бути моделею для Пречистої Діви Марії, як і для нагої вакханки, могла привести до гріха святого, або навернути на віру атеїста.
Я забув, пощо я прийшов, дивлячися на неї, неначе на чудо і не находячи жодного порівняння у моїх споминах і снах, коли вона промовила:
– Дуже терплю.
Я побачив, що їй треба тільки пустити трохи крови.
Взяв до руки ланцет, але коли мав діткнутися тієї прегарної руки, я затремтів; все ж переміг лікар над чоловіком. Як тільки я отворив жилу, виплила кров, чиста, неначе корал; вона зімліла. Я не звав нікого, відчуваючи якусь таємну насолоду: мати її життя в своїх руках! Коли я спустив кров, вона отворила очі і почастувала мене одним з тих поглядів, що або спасають, або убивають.
– Дякую, – прошептала, – почуваюсь краще.
Я залишився, неначе прикований на місці, рахуючи удари її серця, зрозумівши, що ще є небо на землі, і то в любові цієї гарної панночки.
Вона тим часом заснула, а я стояв на колінах біля її ліжка, неначе священик перед вівтарем. Алебастрова лампа кидала на кожну річ неясне світло, й мені здавалося, що я гублю змисли. На кінець я зрозумів, що не можу тут стояти навколішки цілу ніч, тим-то тихо покинув кімнату, щоб її не збудити. У вестибюлі я видав накази слугам і обіцяв, що завтра знову прийду.
Аж до рана перебував я в думках про неї, й ще не надійшов ранок, як я вже був до смерти закоханий у неї. Але вранці почав передумувати, яка пропасть ділить мене, бідного лікаря, від неї. Тому я очікував нетерпеливо хвилини, коли знову можу піти до неї. На кінець ця хвилина надійшла.
Завели мене до розкішного рококового салонику, де вона сама сиділа і читала. Довгий жупан з чорного оксамиту закривав її цілу, крім голови й рук. Привітала мене усміхом і сказала, щоб я сів біля неї.
– Так рано вставати, пані! – сказав я. – Які ви необережні!
– Ні, почуваюсь досить сильною, спала я дуже добре, і взагалі я не була хора.
– Прецінь ви сказали, що терпите, – я відповів дуже здивований.
– Так, але тільки душею, а не тілом.
– Чи, може, ви сумуєте за чимось, пані?
– На щастя, Бог також лікар, а його універсальний лік – це забуття.
– Однак є болі, які убивають.
– Ну, чи смерть не є рівночасно й забуттям? Одно – смерть тіла, друге – смерть душі.
– Але ви, пані, могли б мати жаль? Ви стоїте надто високо, щоб жаль міг діткнутися до вас, а весь біль мусить оминути вас, наче хмари, що пливуть під Божою ногою; для нас буря, для вас радість.
– Помиляєтесь, – відповіла сухо, – а це свідчить, що ціла ваша наука стоїть безрадно тут, перед серцем.
Ми цілковито замовкли.
– Докторе; – запиталась знову, збудившись зі свого мріяння, – чи вже скоро зможу танцювати?
– Так, пані, – відповів я, дивуючись її питанням.
– Мушу влаштувати вже давно заповіджений бал; прийдете й ви, що ж? Ви, певно, дивуєтесь моєму смуткови, про який я вдень мрію і який взагалі не боронить мені танцювати вночі. Гляньте, є болі, яких ховаємо на дні серця, щоб світ не довідався про них; є муки, яких маскуємо усмішкою, щоб ніхто їх не вгадав; хочу хоронити для себе свій біль так, як інші скривають своє щастя. Той світ, що заздрить мені, не сміє довідатись, що я нещаслива. Тому танцюю, готова плакати, але плакати на самоті.
Подала мені руку з невимовно ніжним поглядом:
– До скорого побачення!
Підняв я її руку до своїх уст і відійшов.
До своєї кімнати вернувся я неначе п’яний.
Зі своїх вікон бачив я її вікна, але хоча глядів на них цілий день, вони залишилась все темні та мовчазні. Завдяки цій панночці я забував за все, не спав і не їв; увечір я дістав гарячку, рано – делірію, а на другий вечір я був мертвий.
– Мертвий!? – крикнули всі.
– Так, мертвий, наче цей Фабіан, якого маску ось там бачите.
Я не знав і не відчував нічого, крім якогось почуття холоду. Не знаю, як довго був я мертвий, коли почув неясно своє ім’я. З холоду я затремтів, бо не міг говорити. За хвилину голос знову кликав мене; хочу промовити, але мої уста дотикаються матерії, що покривала мене від п’ят до голови. Я таки слабо прошепотів: