– Хто мене кличе?
– Я, – була відповідь.
– Хто?
– Я! – і голос замовкнув, неначе пропав би у вітрі й здавався тільки шумом сухого листя.
По третє дійшло до мого слуху моє ім’я, але тепер летить від галузки на галузку, аж весь цвинтар озивався його відголосом, і чую шум крил, неначе б моє ім’я, сказане в цій мертвій тишині, виполошило цілі стада нічних птахів. Мої руки, підняті таємничою силою, доторкнулися до мого обличчя. Відкидаю матерію, що закривала мене, й дивлюся. Мені здається, що пробуджуюся з довго сну, і аж мороз по спині побіг. Жах, який я відчув, розглянувшись довкола, не забуду ніколи.
Дерева не мали вже листя, й голі галузки колихались у вітрі, наче кістяки; слабе світло місяця, що продиралося крізь хмари, освітлювало перед мною овид могил. Оглядаюсь і шукаю того, що мене кликав. Сидів недалеко на могилі, стежачи за кожним моїм рухом, ховаючи голову в долонях.
– Хочу пропонувати тобі службу.
– Де я?
– На цвинтарі.
– Хто ви?
– Приятель.
– Лишіть мене, нехай сплю.
– Слухай, – сказав, – пам’ятаєш землю?
– Ні.
– Не жалуєш нічого?
– Ні.
– Як довго вже спиш?
– Не знаю.
– Скажу це тобі. Ти вмер перед трьома днями. Твоє останнє слово було – ім’я жінки, а не ім’я Господнє. Ти належав би Люциперови, якби він захотів тебе. Розумієш?
– Так.
– Хочеш жити?
– Чи ти Люципер?
– Так або ні, це не важне. Хочеш жити?
– Самий?
– Ні, побачиш її.
– Коли?
– Ще цієї ночі.
– Гаразд, – сказав я, пробуючи встати. – Твої умови?
– Не даю тобі жодних, – відповів. – Не віриш, щоб я деколи мав охоту робити добро? Цієї ночі вона улаштовує бал; поведу тебе туди.
– Отже ходімо.
– Ну, вставай!
Подав мені руку, й я піднявся. Відчував я страшний голод.
– Тепер ходи за мною, – сказав Люципер. – Можливо, розумієш, що я не можу вести тебе головною брамою; грабар не дозволив би вийти тобі, мій дорогий, бо звідси вже ніхто не вертається. Ходи за мною, насамперед підемо до твого мешкання, де ти переодягнешся; не можеш прецінь з’явитися на балі в цім одязі, тим більше, що це не масковий бал. Загорнися добре, тепер ночі холодні, й ти легко міг би нахолодитися.
І Люципер засміявся, як тільки дідько може сміятися, ступаючи далі.
– Я пересвідчений, – озвався потім, – що ти ще не довіряєш мені, хоча я тобі зробив добре діло. Такі ви, люди, завсіди невдячні для своїх приятелів. Не тому, щоб я ганьбив тебе за невдячність, але я хотів би бачити тебе принаймні трохи веселішим.
Я йшов за ним весь час холодний, наче мармурова статуя; тільки коли панувала мовчанка, було чути стукіт моїх зубів.
– Чи прийдемо ще завчасу? – питаюсь з надлюдським змаганням.
– Нетерпеливий! Отже, мусить бути дуже гарна?
– Як ангел!
– Ах, мій дорогий, мусиш признати, що ти не є занадто делікатний, говориш мені про ангела, мені, що був ним самий, а все ж ніякий ангел не зробив би для тебе те, що я сьогодні. Але прощаю тобі ще; людині, три дні мертвій, треба вже щось вибачити. До того, як я тобі вже сказав, маю добрий настрій, бо сталися в світі речі, які мене занадто потішили; я вже думав, що людство винародовлюється, що стає в останніх часах чесним, але ні, людство все ще таке, яким я його вчинив. Не мав я вже давно такого щасливого дня; від вчорашнього вечора прибуло мені тільки в Европі шістсот двадцять два самогубства, між ними є більше юнаків, як старців, а це вже означає страту, бо вони вмирають без дітей; дві тисячі двісті сорок п’ять убивств, знову тільки в Европі, інші континенти не рахую; два мільйони шістсот двадцять тисяч нових розводів, що і не дуже дивне, бо ж маємо тепер сезон для балів; дванадцять сот підплачених суддів, звичайно буває їх ще більше. Але найбільшу радість зробило мені двадцять шість молодих дівчат, з яких найстаршій не було ще вісімнадцять років, які вмерли без віри в Бога. Обрахуй, мій дорогий, що мій зиск у самій Европі зріс на два мільйони шістсот двадцять вісім душ; не рахую сюди крадежі, фальшування монет і насильства, бо це тільки дрібні сотики. Ось глянь, коли денно три мільйони людей пропаде, то за який час цілий світ належатиме мені?
– Розумію твою радість, – я пробурмотів.
– Говориш це якось смутно; чи, може, боїшся мене? Роздумаймо трохи, прошу: чим був би світ, якби мав тільки небесні чесноти, а не мої пристрасти? Люди умерли б з нудьги, спліну. Хто винайшов золото? Я. Хто гру? Я. Любов? Знову я. І ти сам, якого я перед хвилиною вивів з могили, ти не йдеш шукати чистої любови тієї жінки, куди я тебе веду, але ночі повної насолоди.