– Чи ще далеко? – спитав я знову, бо ми весь час йшли, але все ще між могилами.
– Ти вже знову нетерпеливий? Та ж я веду тебе найкоротшою дорогою. Не журись, прийдемо ще завчасу. Я обіцяв тобі бал, і свого слова дотримаю.
Кінець кінців дійшли ми до цвинтарного муру. Люципер подав мені руку, і ми легко перенеслись в повітрі на другу сторону.
– Чи хочеш бачити, що тепер діється в Парижі?
– Ні, радше ходімо.
Ступали ми без найменшого шелесту вулицями, не зустрівши ні тіні, аж на кінець дійшли до нашого дому.
– Пізнаєш? – запитався.
– Так, увійдім.
– Чекай, нехай отворю, бо я найшов спосіб, як обкрадати доми. Я маю по два ключі від усіх дверей, крім тих, що ведуть до раю.
Ми ввійшли. Тиша, що панувала надворі, окружила нас і тут; на мене напав жах. Уявіть собі, що ви входите до свого мешкання, звідки вас перед двома днями винесли мертвого, і надибаєте всі знайомі предмети так, як ви їх залишили підчас хороби. Я пішов швидко до печі, засвітив свічку, щоб пересвідчитись про дійсність, бо все здавалось мені неприродним Але це була правда. Це була справді моя кімната. Зі стіни всміхався до мене портрет моєї мамусі, і книжки, що я їх читав ще кілька днів перед смертю, лежати на столі; тільки на ліжку не було ні перин, ні покривала, і всюди на скринях бачив я печатки.
Люципер сів вигідно на канапу і почав читати «Житія святих».
В тій хвилині я станув перед дзеркалом і побачив сам себе у своїм спеціальнім одязі; я був блідий, очі мої були без блиску. Я почав сумніватися в це життя, що його позичила мені таємнича сила, і тому положив руку на серце: моє серце не билось. Я сягнув скоро до чола – воно було студене, як і мої груди, живчик німий, як і моє серце, а все ж я пізнавав усе, що залишив. Та найгірше з усього було те, що я не міг відірвати очей від дзеркала, яке відбивало мою скаменілу, мертву постать. Кожний найменший рух моїх уст відбивався у ньому, наче кошмарний усміх мерця. Не міг я ані ворухнутись, ані крикнути, щоби закликати Люципера. У старім годиннику озвався темний, неясний звук, що попереджує биття, опісля годинник відбив дві години, відтак запанувала тиша. В кутку я побачив Люципера, що заснув над «Житіями святих». Кінець кінців я міг ворухнутись і обернутись. Навпроти мого дзеркала було ще друге, і я знову побачився при неясному світлі одної свічки. Мій жах дійшов до вершка, і з моїх уст вирвався оклик. Люципер пробудився.
– Ось, – сказав, показуючи на книгу, – цим хотять збудити в людях чесноту, а це таке нудне, що я заснув, я, що не сплю вже шість тисяч літ. А ти ще не готовий?
– Ні.
– Отже спішись. Зломи печатки, візьми свій одяг, головно золото. Завтра засудить справедливість якогось нещасника за зламання печаток і крадіж. Це буде моєю малою винагородою.
Я хутко одягався, час до часу доторкаючись до свого чола, що було весь час холодне. Коли я був уже готовий, спитав Люципера:
– Побачу її?
– За п’ять хвилин.
– А завтра?
– Завтра працюватимеш у своєму звичайному життю. Ходімо.
За хвилину ми вже були перед палатою і ввійшли туди. Я пізнав перон, вестибюль, передпокій.
Салони переповнені елегантним товариством, всюди квіти, сяйво світел і самоцвітів. Саме танцювали. Глянувши на цю веселість, повірив і я у своє воскресіння.
– Де вона? – питаюсь.
– У своєму будуарі.
Я перейшов через салони, не звертаючи більше уваги на Люципера. У дзеркалах відбивалося моє бліде обличчя, але тут я не був самітний; тут було товариство, тут не був цвинтар, але бал, тут не панувала смерть, але любов.
Забувши про все, я тужив тільки за нею.
Я ввійшов до дверей будуару і побачив її, кращу, ніж іншим разом, одягнену в білу туалету; рамена та руки мала вона запаморочні. Я зупинився, неначе в екстазі. Коли я появився, вона була окружена молодими мужчинами, яких не слухала: враз підняла недбало свої чудові очі і побачила мене. Хвилину здавалось, що вона здивована, але потім солодко усміхнулась і, залишивши всіх, вийшла мені назустріч.
– Бачите, яка я вже здорова, – сказала.
Музика почала знову грати.
– Щоб вам це доказати, хочу з вами затанцювати вальса, – і звісилась на моє рам’я.
Нагло побачив я Люципера біля себе. Я використав хвилину, коли вона сказала кілька слів до одної дами, і прошепотів до нього швидко:
– Ти додержав слова; дякую тобі, але хочу бути з нею ще цієї ночі.
– Гаразд, – відповів Люципер і зник.
Щоб пересвідчитись знову, що я живу, я стиснув рам’я тієї, задля якої вийшов з могили, і опісля повів її до зали.