Грали саме один з тих п’янких вальсів, при яких зникає все довкола, коли людина не знає вже одна за одну, коли руки складаються, і віддих згоджується з тактом. Я танцював, наче без змислів, маючи очі, вдивлені в її очі, що обіцяли мені любов. І вальс поривав нас у своєму бистрому, поривному темпі. Танцювали ми так довго, аж музика замовкла, навіть не помітивши, як ми залишилися самі.
Повів я її до будуару, де вона сіла у крісло, наче п’яна, і закрила очі. Я схилився над нею і зашептав:
– Коли б ви знали, як вас люблю.
– Знаю це, – відповіла, – і я люблю вас.
Я думав, що здурію з радости.
– Я дав би своє життя за годину вашої любови і свою душу за одну ніч.
– Слухай, – сказала вона нараз, отворяючи перед мною тапетові двері, – за хвилину будемо самі. Чекай на мене тут.
Я опинився в її спальні, що була освітлена алебастровою лампою, як і тоді. Сів я біля печі, бо знову почало мене морозити. Чув, як від’їжджають повози один за другим, уже від’їхав останній, згодом запанувала тиша. Знову почав огортати мене жах. Я не відважувався оглянутись поза себе і тремтів з холоду. Вложивши голову до рук, я почав згадувати свою нещасну мамусю, що оплакує свого сина, що був для неї всім, а в його думці тепер стояла вона аж на другому місці. Дні мого дитячого віку перелітали тут перед моїми очима, наче веселий сон. Я бачив мамусю, як стояла вона при мені завсігди, коли було найгірше, і старалася злагіднити кожний біль мойого життя.
Можливе, що в годині, коли чекає мене ніч любови, вона проводить цю ніч у сльозах і у споминах про мене, нещасна, залишена. Ця думка була для мене нестерпна, я відчув болісні докори сумління, і сльози появилися в моїх очах.
Я встав, але у дзеркалі побачив білу тінь. Це була моя гарна вибрана. Вона пригорнула мене до себе, і я миттю забув про все.
Була це ніч невисловлена, блаженність ніколи не зазнана. Ані в своїх найсміливіших снах я не бачив ніколи такої жінки: палкої, ніжної, в’юнкої, з поцілунками, що палили мої уста, зі словами, що палили моє серце.
– Мусиш відійти, – сказала вона мені, коли світало, – не можеш тут залишитись. Але, як тільки настане вечір, прийди знову.
Востаннє я почув її уста на своїх, вона пристрасно стиснула мені руку, і я відійшов.
Надворі панувала ще досі тиша. Настав день, сумний, понурий.
Я ходив, наче у сні, ледве віруючи у своє життя, і не відчував ані того, що мав би піти до своєї нещасної мамусі, або, принаймні, вернутись до своєї кімнати. Я блукав без цілі тихими, опустілими полями, очікуючи вечора. Смеркалося скоро, і я майже мчав до її дому.
Коли я входив до воріт, побачив блідого старця, як виходив з палати.
– Куди йдете, пане? – спитав мене портьє.
– До пані Т... – відповів я спокійно.
– Пані Т... вже два місяці мертва.
Я скрикнув і впав на землю.
– А опісля? – питали ми всі приятеля, що скінчив оповідати.
– Опісля? – відповів, урадуваний нашим зворушенням. – Опісля я пробудився, бо це був тільки сон!
____________________________________
© КАЛЄНДАР КАНАДІЙСЬКОГО ФАРМЕРА НА РІК ЗВИЧАЙНИЙ 1951. – Вінніпег, 1951. – 196 с.
© БЕРКУТ Ф., переклад з французької, 1951.