Ґабрієль Ґарсія Маркес
НЕЙМОВІРНА ТА СУМНА ІСТОРІЯ ПРО НЕВИННУ ЕРЕНДІРУ І ЇЇ БЕЗДУШНУ БАБУНЮ
Ерендіра купала свою бабуню, коли подув вітер її нещастя. Величезна, мазана брудним вапном оселя, що загубилася у безмежній пустелі, здригалася аж до підвалин від поривів вітру. Але Ерендіра та бабця звикли до цієї навіженої стихії і майже не помічали шаленого вітру, заклопотані своїми повсякденними справами. Ерендіра купала бабуню у ванній кімнаті, прикрашеній численними павичами та легковажною мозаїкою на зразок тих, які звеселяли римські лазні.
Гола товста бабуся схожа була на гарного білого кита, випущеного в мармурову купіль. Онуці тільки-но виповнилося чотирнадцять років, як для свого віку вона була худорлява, тендітна та занадто покірлива. Повільно, наче виконувала якийсь священний ритуал, вона обмивала бабусю водою з очищувальними рослинами та пахучим листям, яке поналипало на гладку спину, на розпущене сиве волосся та на міцні плечі, колись безжально татуйовані бешкетниками-моряками.
— Вчора мені снилося, що я маю одержати листа, — сказала бабуня.
Ерендіра, яка взагалі розмовляла дуже рідко, запитала:
— Якого дня ви бачили сон?
— У четвер.
— Тоді в листі погані новини, — сказала онука, — та він ніколи не прийде.
Закінчивши купати бабуню, Ерендіра повела її до спальні. Стара була така товста, що могла пересуватися, тільки спираючись на плече онуки або на міцну палицю, схожу на єпископську патерицю, проте у важких рухах старої відчувались колишня владність та велич. У спальні, обладнаній так само дивовижно та чудернацько, як увесь будинок, Ерендіра ще дві години опоряджала бабуню. Вона розплутала її волосся пасмо за пасмом, напахтила його й розчесала, вдягла бабуню в сукню, розмальовану тропічними квітами, напудрила їй обличчя, нафарбувала карміном губи, нарум’янила щоки, відтінила мускусом повіки, покрила перламутровим лаком нігті і от таку, надмірно прикрашену, мов величезну ляльку завбільшки з людину, повела в штучний садок з тропічними квітами, такими, як на сукні, й посадовила в зручне крісло, що більше скидалося на трон, і стара заходилася слухати коротенькі грамофонні платівки.
Поки бабуся занурювалась у трясовину минулого, Ерендіра підмітала похмурий строкатий будинок з дивними меблями і статуями вигаданих цезарів, скляними люстрами, алебастровими ангелами, полакованим у золотий колір піаніно та численними годинниками найдивніших форм і розмірів. У дворі стояла цистерна, в якій протягом багатьох років зберігалася вода, що її приносив на спині індіанець із віддалених джерел, а на даху цистерни сидів рахітичний страус, єдиний птах, що пристосувався до цього нищівного клімату. Будинок стояв далеко від великих міст, посеред пустелі, біля злиденного селища із хирявими вуличками, де цапи кінчали життя самогубством з відчаю, коли дув нещасливий вітер.
Такий химерний притулок збудував чоловік бабусі, легендарний контрабандист Амадіс, з яким вона мала сина, теж Амадіса, що був батьком Ерендіри. Ніхто не знав, звідки походила ця родина. Говорили, а чутки ці йшли від індіанців, що Амадіс-батько відкупив свою гарну жінку з публічного дому одного з Антільських островів, де вона вбила ножем якогось чоловіка, і родина оселилася назавжди в пустелі. Коли Амадіси померли, перший від пропасниці, другий після бійки, порізаний суперниками, бабуся поховала їх у дворі, звільнила чотирнадцять босоногих служниць і далі тішила себе мріями про свою велич у півтемряві дивовижного будинку, що його тримала на своїх дитячих плечах позашлюбна донька її сина, яку вона виховувала змалку.
Тільки щоб дати лад усім годинникам та завести їх, Ерендірі треба було шість годин. Того дня, коли почалися її нещастя, годинники ще не потребували заводу, вони були накручені до наступного дня, зате їй довелося купати та вбирати бабуню, мити підлогу, варити обід і обтирати кришталь. Об одинадцятій вона налила чисту воду у цеберко страуса, полила чахлу пустельну траву на могилах обох Амадісів, а їй довелося опиратися шквалам шаленого вітру, не підозрюючи, що це вітер її нещастя. О дванадцятій вона обтирала останні келихи для шампанського, коли раптом відчула запах супу, що підгоряв; дівчина прожогом кинулася на кухню, не розбивши при цьому жодного венеціанського келиха.
Ледве встигла зняти з вогню страву, яка випліскувалась із каструлі, потім поставила на вогонь кукурудзу, її вона приготувала заздалегідь, і скористалась нагодою, щоб на хвилинку сісти на кухонний ослінчик. Заплющила очі, невдовзі розплющила їх, утома наче зникла, і вона почала наливати суп у полумисок. Усе це робила уві сні.