— Ні, музика, — наполягав фотограф.
Стара вирішила покласти край суперечці.
— Не будь скнарою, — сказала вона, — подивись, як добре все виходить у сенатора Онесіо Санчеса, а це ж завдяки музиці. Потім твердо закінчила: — Отож, плати четверту частину або забирайся звідси. Несправедливо, щоб бідна дівчина несла на собі увесь тягар витрат.
— Я піду звідси, — сказав фотограф. — Кінець кінцем я вільна людина.
Стара знизала плечима і взялася за директора оркестру. Вона вручила йому гроші відповідно до цифри, записаної в зошиті.
— Двісті п’ятдесят чотири п’єси, — сказала вона, — по п’ятдесят сентаво кожна, ще тридцять дві в неділю та в святкові дні по шістдесят сентаво кожна, це сто п’ятдесят шість та ще двадцять.
Музикант не взяв грошей.
— Це сто вісімдесят два та ще сорок, — сказав він, — вальси дорожчі.
— Це чому?
— Вони сумніші, — відповів музикант.
Стара змусила його взяти гроші.
— Наступного тижня заграєш дві веселі п’єси за кожний вальс, що я тобі винна, і так розрахуємось.
Музикант не зрозумів логіки старої, але гроші взяв, щось підраховуючи. В цю мить страшний порив вітру мало не зірвав намет, потім у тиші, яка запала невдовзі, почувся чистий тужливий спів сови.
Ерендіра не знала, що робити, щоб приховати хвилювання. Вона зачинила скриньку з грошима і сховала її під ліжко, але бабуня відчула її страх, коли дівчина віддала їй ключі. «Не бійся, — сказала вона, — сови завжди співають, коли дме вітер». В цей час вона побачила фотографа, який ішов, несучи фотоапарат на плечі.
— Якщо хочеш, залишайся до завтра, — сказала стара, — в такі ночі по пустелі вештається смерть.
Фотограф теж почув спів сови, але, здається, то не справило на нього ніякого враження.
— Залишайся, сину, — наполягала стара, — адже я маю добрі почуття до тебе.
— Але за музику платити не буду, — відрубав фотограф.
— Тоді ні, — сказала стара, — так не можна.
— От бачите, — зауважив фотограф, — ви нікого не любите.
Від гніву стара зблідла.
— Забирайся звідси, негіднику! — крикнула.
Вона почувалася такою ображеною, що лаялася, поки Ерендіра допомагала їй лягати. «Сучий син, — бурчала вона. — Що цей байстрюк знає про чуже серце». Ерендіра не звертала на слова бабці уваги, бо сова настійливо кликала її в перервах між шаленими поривами вітру, і серце дівчини заходилося від вагань. Бабка нарешті лягла, ритуал лягання тепер набув майже такої пишності, як у колишньому будинку, і поки онука обмахувала її віялом, стара потроху заспокоїлась і почала свої напучення:
— Тобі треба рано встати, щоб приготувати мені ванну з настоїв до того, як прийдуть люди.
— Так, бабуню.
— А ще випери брудну одежу індіанців, так ми зможемо вирахувати з них наступного тижня ще кілька песо.
— Так, бабуню.
— Спи повільно, щоб не стомитися, бо завтра четвер, найдовший день тижня.
— Так, бабуню.
— Нагодуй страуса.
— Так, бабуню.
Ерендіра поклала віяло біля узголів’я ліжка і запалила дві свічки на вівтарі навпроти погребальної скрині. Спляча бабка віддала запізнілий наказ:
— Не забудь запалити свічки біля Амадісів.
— Так, бабуню.
Коли стара почала марити, Ерендіра зрозуміла, що вона вже не прокинеться. Дівчина почула гуркіт вітру навколо намета, але так і не впізнала вітер свого нещастя. Вона визирнула з намета, сова знову заспівала, і нарешті непереможне бажання свободи перемогло чари бабусі.
Не пройшла вона і п’яти кроків, як зустріла фотографа, який прив’язував апарат до багажника велосипеда. Його змовницька посмішка заспокоїла її.
— Я нічого не знаю, — сказав фотограф, — нічого не бачив і не буду платити за музику.
Він розпрощався з нею, а Ерендіра побігла в пустелю, вирішивши втекти назавжди, і загубилася в сутінках вітру, який підспівував сові.
Цього разу стара відразу звернулася до цивільних властей. Начальник місцевої поліції вихопився з гамака о шостій годині ранку, коли вона почала тикати йому межи очі лист сенатора. Батько Улісса чекав біля дверей.
— Якого дідька ви мені це тичете, — загорлав поліцейський, — я все одно не вмію читати.
— Це рекомендаційний лист сенатора Онесіо Санчеса, — сказала стара.
Не питаючи більше нічого, начальник поліції зняв гвинтівку, що висіла біля гамака, і почав гучно віддавати накази підлеглим. Через п’ять хвилин усі сиділи в машині, яка швидко вирушила в напрямку кордону, їдучи проти вітру, що замітав сліди втікачів. На передньому сидінні поруч з водієм сидів начальник. Позаду вмостилися голландець із старою, а на кожній підніжці стояв озброєний поліцейський.