— Гей, — гукнула їм жінка. — А що вона має такого, чого не маємо ми?
— Лист сенатора, — вигукнув хтось.
Зойки та регіт привернули увагу інших жінок, і вони теж вийшли на галерею.
— Вже багато днів ця черга не зменшується, — сказала одна з них, — і кожний платить п’ятдесят песо.
Та, що вийшла першою, вирішила:
— Піду-но я подивлюсь, що то за диво таке.
— Я також, — сказала інша, — принаймні це краще, ніж сидіти тут.
По дорозі до них приєдналося ще кілька жінок, і коли вони наблизилися до намета Ерендіри, то була вже галаслива юрба. Вони увійшли без дозволу, налякали й закидали подушками чоловіка, який не виправдав іще грошей, витрачених біля входу, підняли ліжко Ерендіри й винесли його на вулицю.
— Це свавілля! — волала стара. — Бандитки! Розбійниці! — Потім, звернувшись до черги, кричала далі: — А ви? Де ваша совість, ви баби, а не чоловіки, як ви дозволяєте знущатися з бідної, беззахисної дівчини! Сучі діти!
Вона кричала, скільки вистачало голосу, била палицею всіх, хто стояв поруч, але глузування, галас та образи юрби заглушили її крик.
Ерендіра не могла уникнути розправи, бо відтоді, як вона спробувала втекти, бабуня прикувала її собачим ланцюгом до ліжка. Побачивши це, жінки пожаліли її і не завдали ніякої шкоди, але пронесли по найголовніших вулицях, мов алегоричне уособлення прикутої грішниці, що розкаялася, і нарешті поставили ліжко в центрі головної площі міста.
Ерендіра скрутилася калачиком, закрила обличчя руками і не плакала, а вся горіла від спекоти, сорому та люті, безсило кусала собачий ланцюг та проклинала свою нещасну долю. Отак і лежала гола якийсь час під пекучими променями сонця, поки хтось не зглянувся на неї і не прикрив сорочкою.
Тоді вперше я почув про них, а потім дізнався, що вони ще деякий час залишалися в цьому прикордонному місті, бо громадськість міста протегувала Ерендірі. Коли скрині бабки переповнилися, вони залишили пустелю й подалися до моря. Важко було уявити собі подібну розкіш поруч із злиднями, що панували в пустелі. Ціла валка возів, запряжених волами, були навантажені речами, подібними до тих, що загинули під час пожежі в старому будинку: погруддя імператорів, рідкісні годинники, піаніно, куплене випадково, навіть вітрола з меланхолійними платівками. Низка індіанців несла інший вантаж, а оркестр музикантів у містах та селах сповіщав про тріумфальне прибуття каравану.
Стара подорожувала у паланкіні, прикрашеному паперовими гірляндами, і жувала свою жуйку із зерна, яке витягала з кишені; над головою в неї височів церковний балдахін. Бабуня начебто погладшала, але то було за рахунок жилета, зробленого з парусини та напханого злитками золота подібно до того, як кулі напихаються в патронташ. Цей жилет вона вдягала під блузу. Ерендіра сиділа поруч із старою в гарній сукні, гарно зачесана, але все ще з собачим ланцюжком на щиколотці.
— Тобі нема на що скаржитись, — сказала стара, коли вони вийшли з прикордонного міста. — У тебе королівський одяг, розкішна постіль, власний оркестр і чотирнадцять прислужників-індіанців. Хіба це не чудово?
— Так, бабуню.
— Коли мене не стане, — вела своєї стара, — ти не залежатимеш від чоловіків, бо матимеш власний будинок у великому місті. Житимеш вільно і щасливо.
То був зовсім новий і несподіваний погляд у майбутнє. Бабуня більше не говорила про її борги, які тяжіли над нею з самого дитинства, обплутували павутинням та все збільшувались. Проте Ерендіра навіть не зітхнула і нічим не виказала своїх думок. Вона мовчки підкорялася тортурі свого ліжка у селищах, де видобували селітру, у заспаних містечках, побудованих на палях, у місячних кратерах копалень, а бабуня все наспівувала їй про майбутнє, яке бачила так ясно, наче ворожила на картах. Одного дня, виїжджаючи з гнітючої ущелини, вони відчули, що повітря пахне старовинним лавром, до них долинув характерний акцент мешканців Ямайки. Невиразне почуття знемоги й радощів охопило їх, і вони зрозуміли, що дісталися до моря.
— Ось воно, — сказала стара, насолоджуючись та вбираючи в себе прозоре світло Карибського моря, адже півжиття її пройшло в пустелі.
— Тобі подобається?
— Так, бабуню.
Вони поставили намет. Стара довго не спала та все говорила і говорила, іноді її ностальгія поєднувалась із мріями про майбутнє. Вона заснула пізніше, ніж звичайно, і прокинулась, розбуджена гомоном моря. Коли Ерендіра її мила, бабця знову говорила про майбутнє та так гарячково, що це скидалося на її нічні марення.