Бабка, сидячи на троні, здавалось, не звертала уваги на весь цей гармидер. Єдине, що її цікавило, це порядок у черзі клієнтів та точна сума грошей, які вони мали заплатити, перш ніж увійти до Ерендіри. Напочатку стара поводилась дуже суворо з клієнтами, одного разу навіть відмовила одному, бо в нього не вистачило п’яти песо. Але з плином часу їй довелося пристосовуватись до життя, і кінець кінцем вона згодилась, щоб до грошей додавали медалі із зображенням святих, сімейні реліквії, подружні обручки і все, що було зроблене із золота, яке вона випробовувала на зуб.
Після довгого перебування в цьому першому селищі бабуся купила віслюка, і вони заглибились у пустелю, шукаючи інші місця, придатні для заробітку. Стара подорожувала на ношах, що їх приладнали на спині віслюка, і захищалась від палючого сонця поламаною парасолькою, яку тримала над її головою Ерендіра. Позаду йшло чотири індіанці, несучи циновки, реставрований трон, алебастрових ангелів та скриню з останками Амадісів. Фотограф їхав на велосипеді позаду цього каравану, але не випереджав його, удаючи, ніби їде у своїх справах.
Минуло шість місяців від часу пожежі, і бабуся почала уявляти собі перспективи свого бізнесу.
— Якщо й далі так піде, — сказала вона Ерендірі, — ти заплатиш мені борг через вісім років, сім місяців та одинадцять днів.
І вона знову заглибилась у підрахунки, заплющивши очі та пережовуючи зерна, які витягала із внутрішньої кишені жакета, де тримала також гроші. Потім додала:
— Звичайно, усе це, не рахуючи платні та харчів, що йдуть на індіанців, та ще деяких невеликих збитків.
Ерендіра, яка йшла поруч з віслюком, виснажена спекою та пилюкою, нічого не відповіла на зауваження баби, бо й так ледве стримувала сльози.
— У мене ломить усі кістки, — сказала вона.
— Постарайся заснути.
— Так, бабуню.
Вона закрила очі, глибоко вдихнула розпечене повітря і далі йшла уві сні.
Невеликий автомобіль, навантажений клітками, з’явився на обрії посеред куряви, лякаючи кіз, і збуджений галас пташок, немов струмінь холодної води, увірвався в недільну сплячку селища Сан Мігель де Десьєрто. Машину вів товстий фермер-голландець, сонце зробило темною шкіру його обличчя і в той же час знебарвило рудуваті й без того світлі вуса, колір яких він успадкував від своїх предків. Його син Улісс, що сидів поруч із ним, мав рожеве обличчя, сині блискучі очі і взагалі схожий був на невідомо звідки прибулого сюди ангела. Увагу голландця привернув намет, біля якого стояли в черзі солдати місцевого гарнізону. Вони сиділи на землі, передаючи один одному пляшку, а на голові в кожного стирчали гілки мигдалю, наче вони замаскувалися перед боєм. Голландець запитав своєю мовою:
— Що тут можуть продавати?
— Жінку, — дуже просто відповів син. — Її звуть Ерендіра.
— Звідки ти знаєш?
— У пустелі це знають усі, — сказав Улісс.
Голландець зупинився біля сільського готелю. Улісс затримався в машині, спритно відкрив портфель, який батько залишив на сидінні, витяг звідти пачку грошей, позасовував їх у кишені і знову закрив портфеля. Ввечері, коли батько заснув, він виліз через вікно готелю й пішов і собі зайняти чергу перед наметом Ерендіри.
Свято було в повному розпалі. Сп’янілі солдати чекали черги, витанцьовували кожний своє, користуючись безплатною музикою, а фотограф за допомогою спалаху робив фотографії. Стара стежила за чергою й рахувала гроші в подолі, а потім розкладала їх однаковими купами й ховала у великому кошику. Солдатів було дванадцять, але вечірня черга зросла ще й за рахунок цивільних. Улісс був останній.
Черга дійшла до солдата з похмурим обличчям. Бабка не тільки заступила йому дорогу, а навіть відмовилась доторкнутися до його грошей.
— Ні, сину, — сказала вона, — ти не зайдеш туди ні за які гроші, бо накличеш біду.
Солдат, що був нетутешній, здивувався.
— Чого це?
— Твоє обличчя віщує нещастя, досить подивитися на тебе.
Не доторкаючись до нього, стара відсторонила його і пропустила чергового солдата.
— Заходь ти, драгуне, — доброзичливо мовила вона, — але не затримуйся, адже батьківщина на тебе чекає.
Солдат увійшов, але зразу вийшов, бо Ерендіра хотіла поговорити з бабунею. Стара повісила на руку кошик з грошима й увійшла в маленький намет, прибраний і чистий. Углибині на постелі, засланій полотном, Ерендіра, зім’ята і брудна від солдатського поту, не могла стримати тремтіння, яке стрясало все її тіло.
— Бабуню, — заридала вона, — я вмираю.
Стара доторкнулася до її лоба і, пересвідчившись у тому, що температури немає, почала заспокоювати дівчину.