— Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! — він глянув на парубійка.
Але той мовчав, наминаючи за трьох.
Обід для Сили був справою святою.
— Авжеж, спробуй такого забути, — після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.
— Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте! — Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.
— От типчик! — сплюнув вуйко. — Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!
«Сто-ли-ця!», — подумав і собі про щось Іван Сила.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ
У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. «Обід!» — сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.
— Мені би роботу, — ледве просунув до віконечка півголови Іван.
— Ого, який здоровило! — щиро здивувався чоловічок. — Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха-ха. Ну це ми завтра подивимося.
Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив «перепрошую» і зачинив віконечко, вивісивши табличку «Нема тари». (З табличками на вокзалі було сутужно).
Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.
Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деяких час затихали.
Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше — свою кирпату сусідку.
«Бідна Маруська! — думав Іван. — Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче…» На цьому слові Іван заснув, нараз опинившись у себе вдома, де матінка з повного мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу…
Добре виспавшись (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою), Іван прийшов на перон одним із перших.
Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду вже ноги не простягнені.
Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників.
Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: «Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали».
Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом.
Спочатку хотів віднайти вчорашнього знайомого — Міху Голого. Але, проблукавши вокзалом півгодини, зрозумів, що в такому натовпі це — даремна справа. Тоді звернувся до малого обірванця, який просив гроші у перехожих.
— Голий? Знаю такого, — примружив той око. — А що пан хоче від нього? Може, я підсоблю?
Він зміряв Івана з голови до п’ят, прикидаючи, що з нього можна виманити.
— Та ні! Мені треба Міху, — відмахнувся Іван.
— Голий вас сам знайде, коли треба буде, — втратив малий інтерес до розмови і писклявим голосом почав знову благати перехожих:
«Подайте попієчку сироті!»
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ДЕМОНСТРУЄ СИЛУ
Івана у столиці вражало все, а найперше — рух. Усе тут кудись поспішало, бігло, летіло, метушилося. Зовсім не так, як у горах, де можна запросто прилягти на травичці й спостерігати, як повільно пливуть хмари. Тут, напевно, висміяли би вже саме таке бажання. Іван роззирався довкола, проходячи повз яскраві вітрини та афіші. Він, на відміну від інших, нікуди не квапився, бо до вечора ще було далеченько.
Його увагу привернув гурт людей, всередині якого щось відбувалося. У центрі кола стояв кумедно вбраний вусатий дядько, який горланив: «Атракціон! Атракціон! Хто переможе Велета, отримає кругленьку суму! Виходь, хто хоче заробити!»
Та бажаючих не знаходилося.
Іван протиснувся вже до самої середини, бо дійство його зацікавило.
Глашатай, а за сумісництвом і власник атракціону, бачачи, що заробіток зривається і через мить люди почнуть розходитися, кинувся рятувати ситуацію.
— Хто, хто не побоїться поборотися з Велетом? Першому — значна знижка, — вирячував він свої чорні очища, але ніхто не виходив.
Серед глядачів пробіг іронічний смішок.
— Добре, перший бореться без вступного. Зате всі виграні гроші — його! Тільки його! Ну, хто?! — горланив він, втрачаючи терпіння. Та, зауваживши безхитрісне обличчя та широкі плечі Івана, тут же прийняв рішення.
— Ось! Ось хто першим вийде на ринг! — потягнув він верховинця за руку в коло. — Як тебе звати? — запитав він очманілого парубійка.
— Сила, Іван, — пробелькотів той.
— Хо-хо! — прогудів кумедний вусань. — Це буде поєдинок знаменитих бійців. Іван Сила проти Велета! Підходь, не скупись, а грошима долучись!
Підморгнувши Іванові, він із капелюхом пустився по колу. Глядачів ставало дедалі більше, і брязкіт монет явно тішив його вухо. Повеселілий організатор оголосив: «Оскільки будуть боротися знамениті бійці, ставка виграшу подвоюється». Натовп схвально загув.
— Давай поєдинок!
— Починай!
— Ану вріж йому, Сило!
— Велете, виходь!
Велет виявився на голову меншим за Івана. Це був середнього віку чоловік, який роками заробляв на життя вуличними боями. Він співчутливо глянув у майже дитяче обличчя верховинського хлопця, та годувати сім’ю якось треба.
«Почали!» — гукнув вусатий, і Велет спокійно наблизився до Івана.
Він вирішив обійтися із цим дітваком лагідно, уклавши його на землю простим прийомом. Та ба, хлопець стояв, як дубок, і зігнути його чи звалити підніжкою не вдавалося. Через кілька хвилин обидва бійці важко дихали, вчепившись один одному в плечі. Натовп підбадьорююче ревів, а організатор почав нервово крутити свого прямого і довгого, як шпиця, вуса.
— Зважаючи на рівність сил, дозволяються всілякі прийоми, — оголосив раптово він.
Велет різко відскочив убік і з розмаху вдарив Івана кулаком у груди. Той заточився, але втримався на ногах. Образа і біль були такими сильними, що Іван, не довго думаючи, з усієї сили тріснув у відповідь. Велет цього не очікував, тож кулак парубійка потрапив йому просто в щелепу. Пролетівши зо два метри, він гучно упав до ніг вражених глядачів.
Вусатий ще намагався його примусити продовжити бій, але той тільки стогнав у відповідь. Видно, невдало приземлився. Натовп почав вигукувати ім’я переможця, і невдоволеному власникові атракціону нічого не залишалося, як вручити Іванові повний капелюх грошей.
Ошелешений Іван стояв посеред цієї живої купи людей, які щось викрикували, сперечалися, жартували, плескали його по плечу, поки хтось рішуче не потягнув Силу за рукав.
Перед ним стояв елегантно вбраний панок з борідкою. У руці він тримав ціпок.
— Молодий чоловіче, я вас чекаю завтра по обіді у себе вдома, — він простягнув Іванові візитну картку. — До зустрічі! — посміхнувся незнайомець і галантно торкнувся свого капелюха.
Оговтавшись, Іван попрямував до притулку. Його переповнювали різні емоції, але передчуття чогось нового і світлого було найсильнішим. «Сто-ли-ця!» — згадав він вуйка Микульцю і розсміявся: «Ех, маминих галушок би зараз!»
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗУСТРІЧАЄ ПОВАЖНУ ПЕРСОНУ
Іван ніс останній мішок із борошном, коли прямо перед ним вигулькнув Міха Голий.
Він був одягнений трохи краще, ніж попереднього разу (себто тільки трохи краще), і мав гарний настрій.
— Привіт кращим трудівникам вокзалу! — поплескав він по плечу Івана. — Як ся маєш? Не сильно завантажують?
— Хочеш спробувати? — засопів Іван. Подвійна норма за півдня трохи його втомила.
— Не ображайся, ведмедю. Ця я так, подружньому, — Міха став зосереджено розглядати дірку на своєму черевику, доки Іван ходив за розрахунком.