– Умови, – промовив Кейс. – Негайно. Просто зараз.
Його досі трусило. Він не міг угамувати цей дрож.
Клініка була безіменна. Скупчення охайних корпусів, розділених мінімалістичними садочками. У багатому районі. Він пригадав це місце – уже бував тут під час свого турне по клініках Тіби в перший місяць.
– Тобі страшно, Кейсе. Реально страшно.
По обіді в неділю вони разом із Моллі стояли у внутрішньому дворі. Білі кам’яні брили, зелений бамбук, чорний гравій, пограбаний м’якими хвилями. Садівник, схожий на великого металевого краба, доглядав за бамбуком.
– Воно подіє, Кейсе. Ти й гадки не маєш, на що здатен Армітідж. Прикинь, він цим нейропацанам заплатить за твою операцію програмою, яка робить такі операції. Вони з нею на три роки конкурентів обженуть. Уявляєш узагалі, про які суми йдеться? – Вхопившись великими пальцями за петлі шкіряних джинсів, вона розхитувалася на лакованих підборах червоних ковбойських чобіт. Вузькі носаки оббиті лискучим стерлінговим сріблом. По-комашиному безвиразні скельця її очей спокійно спостерігали за ним, переливалися, наче ртуть.
– Ти вуличний самурай, – промовив Кейс. – Давно на нього працюєш?
– Кілька місяців.
– А доти?
– На інших. Робоча бджілка, без діла не сиджу.
Він кивнув.
– Так дивно, Кейсе.
– Що саме?
– Таке відчуття, наче я тебе знаю. Наче я заздалегідь знаю, що в тій характеристиці. Знаю, як ти влаштований.
– Не знаєш ти мене, сестро.
– Та ти нормальний. Просто не щастить тобі по-чорному.
– А він нормальний? Як гадаєш, Моллі?
Робот-садівник повз до них, прокладаючи шлях упоперек гравієвих хвиль. Здавалося, його бронзовому панциру тисяча років. За метр до чобіт Моллі робот зупинився, пустив спалах і завмер, аналізуючи отримані дані.
– Насамперед, Кейсе, я піклуюся про свою ніжну срацю.
Краб змінив курс, аби уникнути сутички з чоботами, та Моллі дала йому різкого й точного копняка. Сріблястий носак дзенькнув об панцир. Робот перекинувся на спину, але невдовзі підвівся на бронзові лапки.
Кейс сів на одну з брил, поводив підошвами по гравію, порушивши симетрію хвиль. Заходився шукати сигарети.
– У кишені сорочки, – підказала Моллі.
– А на запитання ти збираєшся відповісти?
Він видобув із пачки м’яту єхеюанину, і вона підкурила йому від тонкої запальнички з німецької сталі, яка нагадувала хірургічний інструмент.
– Можу сказати тільки, що з ним точно щось нечисто. Зараз має купу грошей, яких у нього досі не було, і весь час надходять нові суми.
Кейс помітив, як її рот напружився.
– Може, за ним стоїть щось більше.
– У сенсі?
– Точно не знаю. Знаю тільки, що не уявляю, на кого чи на що ми працюємо насправді.
Кейс тупо дивився в дзеркальні скельця. Вийшовши з «Хілтону» суботнього ранку, він повернувся до «Дешевого готелю» й проспав десять годин. Потім довго гуляв уздовж портової огорожі й спостерігав за мартинами, що кружляли над дротяним парканом. Якщо вона слідкувала за ним, то добре ховалася. До Нічного міста він не потикався. Чекав у капсулі на дзвінок від Армітіджа. Тепер він у цьому подвір’ї, надворі неділя, і поряд із ним ця дівчина з тілом гімнастки й руками фокусника.
– Пане, будьте ласкаві зайти всередину, на вас чекає анестезіолог.
Технік уклонився, розвернувся й пішов до клініки, не чекаючи, поки Кейс рушить слідом.
Густий запах холодної сталі й лід уздовж хребта.
Загублений, такий крихітний посеред мороку, похололі руки, образ тіла зникає на тому кінці коридора зі стінами кольору телевізійного неба.
Голоси.
І от чорним полум’ям зайнявся кожнісінький нервовий відросток тіла, і прийшов біль, що його вже годі було назвати болем…
Лежи тихо. Ані руш.
І Рац там був, і Лінда Лі, і Вейдж із Лонні Зоуном, і сотні облич у неоновому лісі, і моряки, й ділки, й вуличні дівки – там, де небо, мов отруєне срібло, там, куди не сягне жоден ланцюг, – поза тюрмою черепа.
Не ворушися, щоб тобі.
Там, де небо розчиняється в сичанні перешкод і стає безколірною матрицею; там, де йому миготять сюрикени – його зорі.
– Ану ляж негайно, дай знайти вену! – Вона сиділа в нього на грудях із тонким блакитним пластиковим шприцом у руці. – Як не вляжешся, горло тобі переріжу нахрін. Ти досі на тих інгібіторах ендорфінів.
Кейс прокинувся й відчув поруч у темряві її розслаблене тіло. Шия була ламка, наче з соломи. Десь посередині хребта ритмічно пульсував біль. Перед очима поставали й перетікали один в один образи – стробоскопічне мигтіння агломератських хмарочосів, кутастих куполів Фуллера, тьмяних силуетів, що наближалися до нього в тіні під мостом чи естакадою…
– Кейсе? Сьогодні середа, Кейсе. – Вона перевернулася на бік і потягнулася рукою кудись над ним. Торкнулася груддю до його плеча. Він почув, як вона зриває з пляшки фольговий корок і п’є. – Ось. – Вона вклала пляшку йому в руку. – Я бачу в темряві, Кейсе. У мене світлочутливі мікропідсилювачі в лінзах.
– Спина болить.
– Вони тобі там рідину міняли. Кров теж перелили, повністю. Перелили, бо в пакет входила нова підшлункова. А ще в печінку підживили щось нове. Про нерви нічого не знаю. Кололи багато. А для головного номера програми навіть нічого не різали. – Вона знову вклалася поряд. – Зараз 2:43:12 ночі, Кейсе. У мене годинник до зорового нерва під’єднано.
Він сів і спробував відпити з пляшки. Захлинувся, відкашлявся, теплуваті бризки полетіли на груди й стегна.
– Мені треба за деку, – почув він свій голос. Схопився шукати одяг. – Маю знати напевне…
Моллі засміялася. Малими й сильними руками взяла його за плечі.
– Пробач, асе. У небо тільки через вісім днів. Тобі твої нерви носом підуть, якщо ввімкнешся зараз. Лікар казав чекати. Тим паче, вони звідкись знають, що та штука спрацювала. Огляд за день чи два.
Він знову ліг.
– Де ми?
– Удома, в «Дешевому готелі».
– А де Армітідж?
– У «Хілтоні», торгує намистами серед тубільців, чи що. Скоро валимо звідси, чувак. Амстердам, Париж, тоді в Агломерати. – Вона торкнулася його плеча. – Ляж на живіт. Я добре роблю масаж.
Кейс перевернувся й простягнув руки перед собою. Кінчики пальців торкалися стіни капсули. Моллі всілася йому на поперек, уперлася колінами в мнемолон, і він голими боками відчув прохолоду її шкіряних джинсів. Вона погладила йому шию.
– А ти чого не в «Хілтоні»?
Замість відповіді вона опустила руку назад і почала лагідно масажувати йому промежину великим і вказівним пальцями. Так вона гойдалася над ним у темряві близько хвилини, тримаючи другу руку на шиї. Із кожним рухом шкіряні джинси тихо порипували. Кейс спробував посунутися – у нього встав, і лежати на животі було незручно.
У скронях двигтіло, але з шиї потроху зникало відчуття крихкості. Він сперся на один лікоть, перевернувся, влігся на мнемолоні, потягнув Моллі до себе, лизав її груди, відчував, як ствердлі соски лишають вологі сліди на щоках. Знайшов блискавку на її дасинсах і потягнув униз.
– Усе гаразд, я все бачу, – сказала вона.
Шурхіт джинсів по стегнах. Вона трохи поборсалася, аби остаточно вивільнитися. Перекинула ногу через нього, він торкнувся її обличчя. Очні імпланти виявилися несподівано твердими.
– Не роби так. Відбитки.
Тепер вона знов сиділа на ньому, взяла його руку, вклала на себе, його великий палець опинився між її сідниць, а інші – поперек губ. Коли вона опускалася, образи знов запульсували перед ним, неонові спалахи являлися й щезали. Вона опустилася на нього до кінця, і його спина судомно вигнулася. Так вона рухалася на ньому верхи, ковзала вгору й униз знов і знов, доки вони обоє не кінчили, доки оргастичний вибух синім полум’ям не розірвався в безчассі, неосяжному, як матриця, де обличчя розпадалися, мов пропущені крізь шредер фотографії, й обрізки відносило ураганом, і її стегна, сильні й вогкі, міцно його стискали.