У будень на вулиці Нінсей людей було негусто, та й ті, що були, рухалися, наче в завченому танці. Із гральних павільйонів і салонів патінко хвилями докочувалися гуркіт і музика. Кейс заглянув до «Чату» й помітив Зоуна, який сидів у теплих, просякнутих пивним духом сутінках і приглядав за своїми дівчатами. За стійкою був Рац.
– Вейджа бачив, Раце?
– Сьогодні – ні. – Рац виразно звів брову, завваживши Моллі.
– Як побачиш, то передай, що в мене його гроші.
– Нарешті поталанило, мій артисте?
– Рано казати.
– Але я маю з ним побачитися, – сказав Кейс, дивлячись на своє відображення в Молліних лінзах. – Мені треба нормально відійти від справ.
– Армітіджеві не сподобається, якщо випущу тебе з поля зору.
Вона стояла під обпливлим годинником у передпокої Діна, уперши руки в боки.
– Цей чувак не говоритиме зі мною при тобі. На самого Діна я з гори срав, він про себе подбає сам. Але є кілька хлопців, яких я підставлю, якщо так просто злиняю з Тіби. Мої хлопці, розумієш?
Вона стиснула губи. Похитала головою.
– У мене люди в Сінгапурі, зв’язкові в Токіо на Сіндзюку й Асакудза, і їм усім срака буде, ясно? – збрехав він, поклавши руку їй на плече, сховане під шкіряною курткою. – П’ять. П’ять хвилин. За твоїм годинником, гаразд?
– Мені не за це платять.
– За що тобі платять – це одне діло. Інше – якщо деякі мої близькі друзі підуть на дно через те, що ти надто буквально дотримуєшся інструкцій.
– Не чеши. Які ще, нахрін, «близькі друзі»? Ти туди йдеш, аби зібрати в того старого контрабандиста досьє на нас, – відрізала вона й поставила взуту в чобіт ногу на запилюжений столик під Кандінського.
– О, Кейсе, малий, а твоя супутниця таки озброєна, і це якщо не рахувати добрячого шмату кремнію в її голові. Можеш уточнити, нащо прийшов?
Примарний кашель Діна, здавалося, завис між ними в повітрі.
– Чекай, Джулі. Я все одно сам зайду.
– І не сумнівайся, синку. Інакше я й не пущу.
– Гаразд, – сказала Моллі, – йди. Але п’ять хвилин. Затримаєшся – і я твого близького друга заткну навіки. І можеш про дещо поміркувати, коли там сидітимеш.
– Про що?
– Чому я роблю тобі цю послугу. – Вона розвернулася й пішла надвір повз контейнери з консервованим імбиром.
– Знайшов собі цікавішу компанію, ніж завжди, Кейсе?
– Джулі, вона вже пішла. Пустиш мене? Будь ласка, Джулі.
Засуви грюкнули.
– Тільки повільно, Кейсе, – почув він голос Діна.
– Вмикай ті свої штуки, Джулі, всі, що є в столі, – сказав Кейс, сідаючи на гвинтовий табурет.
– А вони завжди ввімкнені, – м’яко промовив Дін, виймаючи пістолет з-за нутрощів друкарської машинки й наводячи його точно на Кейса. Це був револьвер «Магнум» із майже повністю спиляним стволом. Перед у спускової скоби також прибрали, а руків’я було обмотане чимось схожим на стару малярну стрічку. Кейсові подумалося, що револьвер дуже неприродно виглядав у рожевій наманікюреній руці Діна.
– Звичайна пересторога, ти ж розумієш. Нічого особистого. А тепер кажи, нащо прийшов.
– Мені треба урок історії, Джулі. А ще вихід на декого.
– А товар який, синку?
Дін був одягнений у бавовняну сорочку в карамельно-червону смужку, з твердим, немов порцеляновим, білим комірцем.
– Не товар. Я. Їду звідси, Джулі. Але ти мені зроби послугу, гаразд?
– То на кого тобі треба вихід, синку?
– На одного ґайдзіна на прізвище Армітідж. Зупинився в «Хілтоні».
Дін поклав пістолет.
– Не рухайся, Кейсе. – Він щось набрав на клавіатурі термінала, який лежав на колінах. – Здається, ти про нього знаєш стільки ж, скільки моя мережа. З усього видно, що цей джентльмен має тимчасову домовленість із якудзою, а сини неонової хризантеми вміють ховати своїх союзників від нам подібних. І я би чинив так само на їхньому місці. Тепер історія. Ти казав про урок історії. – Джулі взяв пістолет, але на Кейса його не навів. – Яка історія тебе цікавить?
– Про війну. Був на війні, Джулі?
– На війні? А що про неї говорити. Тривала три тижні.
– «Шалений кулак».
– Легендарна операція. Хіба зараз у школах не вчать історії? Пам’ятаю той післявоєнний кривавий матч із політичного футболу. Скандал на скандалі. Ваші батьки-командири, Кейсе, на агломератській стороні, – де там їх квартирували, у МакЛіні? Відсиділися по бункерах усі… страшний сором. Змарнували стільки молодої патріотичної плоті лише заради того, аби перевірити якусь там нову технологію. Потім виявилося, що вони знали про російську оборонну лінію. Про ЕМП, електромагнітні пульсові установки. Але хлопців усе одно туди послали, просто подивитися, що станеться. – Дін знизав плечима. – Іванови з Петровими тільки того й чекали.
– А хтось із тих хлопців вижив?
– Господи Ісусе, – відповів Дін, – стільки років минуло… Але я майже певен, що хтось звідти повернувся. Один із загонів. Захопили радянський гелікоптер – знаєш про такі? Полетіли назад до Фінляндії. Не мали вхідних кодів для перетину повітряного кордону, звісно, і перестріляли до чорта фінських прикордонників. Спецпризначенці, що з них узяти. – Дін гмикнув. – Чортове пекло.
Кейс кивнув. Настирливий запах консервованого імбиру забивав ніздрі.
– Я в Лісабоні був під час війни, – продовжив Дін, поклавши пістолет. – Чудове місто цей Лісабон.
– Служив там, Джулі?
– Та куди. Хоча війну бачив. – Він усміхнувся своєю рожевою усмішкою. – Війна творить на ринку дива.
– Дякую, Джулі, я твій боржник.
– Навряд, Кейсе. Бувай здоровий.
Потім він доводитиме собі, що той вечір у павільйоні «У Семмі» від початку пішов не так, і йдучи за Моллі тим коридором, розгрібаючи носаками кросівок суцільний шар корінців від квитків і пінопластових стаканчиків, наче торішнє листя, він прочував, що жде попереду.
Смерть Лінди…
Після візиту до Діна вони з Моллі побували в «Намбані», де Кейс віддав Вейджеві борг – пачку нових єн, отриману від Армітіджа. Вейджеві це сподобалося, його бійцям це сподобалося менше, а Моллі, стоячи поряд із Кейсом, вишкірялася на них, наче хижак в екстатичному напруженні перед стрибком, – очевидно, чекала, що хтось із них сіпнеться першим. Потім він повів її в «Чат» випити.
– Нема сенсу, чувак, – сказала Моллі, коли Кейс дістав восьмикутну пігулку з кишені штормівки.
– Чого це? Хочеш, поділюся? – Він простягнув колесо їй.
– У тебе нова підшлункова, Кейсе, і ті заглушки в печінці. Армітідж домовився зробити так, щоби ця твоя хрінь, – вона вказала бордовим нігтем на восьмикутник, – виводиласятак само, як зайшла. Ти фізично не здатен мати приход від амфетамінів і кокаїну.
– Бляха, – Кейс глянув на восьмикутник, тоді на Моллі.
– Їж на здоров’я. Хоч десяток з’їж, нічого тобі не буде.
Він з’їв. Нічого йому не було.
Три пива потому вона взялася розпитувати Раца про бої.
– «У Семмі», – відповів Рац.
– Я пас, – сказав Кейс. – Кажуть, вони там на смерть б’ються.
За годину вона вже купувала квитки в худого тайця, вдягненого в білу футболку й мішкуваті спортивні шорти.
Заклад «У Семмі» був сірим надувним шатром, армованим сіткою зі сталевих тросів, за одним із портових складів. Усередину вів коридор зі щільними дверима по обидва кінці. Він слугував повітряним шлюзом: давав змогу втримувати різницю тисків усередині й зовні. До фанерної стелі коридора на однаковій відстані було прилаштовано переважно розбиті флуоресцентні лампи. Вологе повітря пропахло потом і бетонним пилом.
Усе це аж ніяк не підготувало Кейса до вигляду арени, натовпу, напруженої мовчанки, велетенських світлових фігур під склепінням шатра. Бетонні блоки, вкладені концентричними ярусами, оточували щось на зразок центральної сцени на незначному узвишші в колі проекційного обладнання. Крім миготіння голограм, що рухались услід за своїми живими прототипами на арені, жодного освітлення тут не було. Шар сигаретного диму повстю висів над ярусами й потроху видувався, коли досягав потоків із повітряних гармат, що надимали шатро. Жодного звуку, крім гудіння надимачів і дихання бійців із динаміків.